Війна очима молоді: Потрібно щось робити і захищати країну
28 березня 2022 р.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну принесло кровопролиття та перекреслило мрії багатьох молодих українців. Чимало юнаків і дівчат пішли добровольцями до війська, щоб зі зброєю в руках захищати свою країну від російської агресії, долучилися до лав територіальної оборони, вчаться надавати медичну допомогу пораненим, займаються волонтерством. DW зібрала чотири розповіді молодих українців, життя яких змінила війна.
"Ми не здамося, не капітулюємо"
Маргарита, 25 років, родом з Харкова, нині перебуває у лавах Тероборони Києва
"За кілька днів до війни мені виповнилося 25 років. Свій день народження я зустрічала у Будапешті. Там у їхньому найвідомішому руїн-пабі я лишила на стіні напис "Слава Україні!". За день до війни я повернулася додому і це була моя остання спокійна ніч.
У цивільному житті я працювала піарменеджеркою та авторкою текстів, брала участь у боротьбі за збереження Києва та була урбан-активісткою. У моєму житті був спорт, вивчення іспанської, зустрічі з друзями та подорожі. Усе це обірвалося одного дня.
Коли Росія знову вторглася в Україну, 24 лютого, альтернативних варіантів для мене насправді не було. Моя сім'я залишилася у Харкові, я була одна у Києві. Тікати я не хотіла, втім, хотіла щось робити, тому вирішила долучитися до лав Територіальної оборони. Спочатку мої рідні були в шоці, але згодом вони мене підтримали.
Тепер моя нова реальність - це спати та прокидатися під лунання сирен, здобувати нові навички. Раніше я пройшла курс з першої домедичної допомоги, тому в Теробороні змогла долучитися до медичної допомоги, стала кимось на кшталт санітарного інструктора. Нині я займаюся закупівлею медикаментів, допомагаю лікувати хворих. Готуюся надавати допомогу пораненим.
Читайте також: Як добровольці зі зброєю в руках захищають Київ
Звісно, я боюся, як і всі. Просто намагаюсь займатися роботою, щоб не було часу на страх. Місяць потому війна - все ще війна, але надії, що все завершиться швидко, вже немає. Готуємось до затяжної та позиційної війни.
Днями я їздила Києвом і мені здалося, що якось життя ніби відновлюється. Київ оживає. Я бачила сім’ю з дитиною, вони гуляли, сміялись, як раніше... Якщо вдасться швидко витіснити російські війська навколо Києва, столиця скоро зможе повернутися до нормального життя.
Війна у нас триває вже восьмий рік, просто останній місяць вона поширилася на всю територію нашої країни. Ми не здамося, не капітулюємо. Україна - це останній форпост Європи перед неадекватним Путіним. Пам'ятайте про нас, виходьте на протести, донесіть європейським лідерам, що конче потрібно закрити небо над Україною"...
"Я вірю, що все це закінчиться якоюсь перемогою"
Софія, 17 років, родом з Києва, нині студентка 1 курсу програми "Психологія" Українського католицького університету у Львові
Я завжди знала про війну трохи більше, ніж моє оточення, - мій брат воює на Сході. Вже на початку лютого - в нас саме починався семестр - батьки заговорили про те, що можливо повномасштабне вторгнення. Не те що б ми докладно проговорювали, як діяти, але це постійно було в мене в голові. Останній тиждень перед війною в мене взагалі був неспокійний стан, але я намагалась не зважати, будувала якісь плани: 24 лютого ми саме з подругою збиралися поїхати купити рослинок у кімнату. Але ранок почався з того, що бомбардують Київ, а в мене там батьки, сестра молодша...
Я одразу зателефонувала їм, мама не брала трубку, але взяв тато, сказав, що в них все добре. Пізніше вони переїхали у Канів, кажуть там спокійно. З братом ми дуже довго не зв’язувались - він не бере слухавки, я не знаю, чи з ним все добре. Може, просто незручний момент...
В мене зразу було розуміння, що робити на цій війні. Ще з листопада я координувала в нас тут точку у гуртожитку з плетіння маскувальних сіток для армії. І якось сама собою з’явилась ідея, що тепер це треба робити не два рази на тиждень по парі годин, а щодня і бажано весь день. Але з часом усвідомила, що по дев’ять годин бути на одному місці тяжко, почалася вигорання і не тільки в мене. Відпочинок не допомагав, хотілося якесь інше волонтерство.
Тому я спробувала на кордон поїхати, на Раву Руську, від Червоного Хреста - там стоїмо, готуємо канапки, чай, роз’яснюємо людям, куди їм треба пройти, якісь базові речі. Потік біженців трохи пішов на спад, та й чергувала я вночі, тому людей було ще менше. Все одно морально важко - всі приходять перелякані, стурбовані, втомлені, у відчаї. Але з іншого боку, та вдячність від людей дуже сильно підтримує. Я не знаю, як це правильно описати: напевно це єдність.
Читайте також: Волонтерський рух у Львові під час війни Росії проти України
В нас тут в університеті, здається, всі волонтерять. А ще - в нас поновились зайняття, і от тепер я не можу взяти собі якесь постійне волонтерство, лише разові завдання.
Я вірю, що все це закінчиться якоюсь перемогою, за якою будуть позитивні наслідки - в першу чергу щодо громадянської позиції українців...Найбільше боюсь, напевно, що саме такої перемоги не буде. Але ні, все надто змінилося, не тільки в Україні, в світі, повернення до стану "як було" неможливе. Скільки б це не тривало: три-чотири місяці, а може й довше.
Я не дужу люблю будувати далекі плани, в цьому плані моє життя не сильно змінилось. Але в якихось побутових моментах: починаєш цінувати спокій, який маєш, наприклад, можливість поїсти зараз, коли хочеш, бо ж може бути тривога, треба спускатися в підвал і сиди потім там голодна".
"Душу й тіло ми положим за нашу свободу"
Руслан, 25 років, військовий, учасник боїв під Києвом:
"Для мене війна триває з 2014 року, але повномасштабна розпочалась 24 лютого 2022 року. Я отримав повістку і відразу пішов до військкомату. Після чого мене направили в мою бойову бригаду. Перші декілька днів ми виконували завдання зі спостереження і виявлення противника. Потім, коли ворог зосередив велику кількість потужних вогневих засобів, він почав просто руйнувати мирні населені пункти та змітати все, що йому трапляється на шляху. При цьому вони не жаліють нікого - ні дітей, ні пенсіонерів. Гинуть ні в чому не винні мирні люди. Працюють ворожі "Гради", артилерія, авіація. Бомблять абсолютно все. Це просто пекло...
Однак ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча дуже багато безневинних жертв. Ворог думав, що війною він роз’єднає Україну, але навпаки він її об’єднав. Мирні жителі просто виходять йому на зустріч, спалюючи його техніку. Мирне населення показує ворогу, що він прийшов не туди, де його чекають.
Весь світ побачив, що Україна - це не та країна, яка може просто впасти. У нас дуже чудові слова є в гімні: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Це дуже сильні слова, які розуміє кожен українець. Ці слова відповідають дійсності - ми готові віддати своє життя, аби наші діти жили у вільній незалежній державі, щоб тут не було жодного "русского міра".... Я думаю, що ця війна не триватиме довго: в них боєприпаси та паливо закінчуються і сили в них теж не нескінченні".
"Потрібно щось робити та якимось чином захищати країну"
Денис, 27 років, доброволець, поранений учасник бойових дій в районі Гостомеля
"Коли 24 лютого почалися бомбардування України, я зрозумів, що потрібно щось робити та якимось чином захищати країну. Я звернувся до знайомих, які були учасниками підрозділу територіальної оборони, щоб долучитись до їхніх лав. Так вийшло, що я потрапив до добровольчого батальйону. Мені дали зброю, шолом, захисний бронежилет.
Потім ми виїхали на завдання в бік Гостомеля. Наш підрозділ перебував там з 1 березня, але вже 4 березня нам потрібно було залишити місце дислокації. Напередодні відбулось бомбардування аеропорту Гостомеля та противник продовжував гатити з усього - були щільні обстріли з артилерії, танків і літаків.
Я був водієм автобуса і вивозив людей. Одну групу вивіз, потім повернувся за іншою, та коли очікував на неї, в наш бік прилетів снаряд, я отримав поранення. Лікуюсь, медики кажуть, що ходити буду. Потихеньку відновлююсь...
Читайте також: Евакуйовані з Київщини: "Це була дорога жаху, нема слів, щоб описати"
Війна - це завжди погано, це завжди зло, смерть, сльози і страх. Я думаю, що у війні немає жодного сенсу. Будь-яка війна закінчується перемовинами і укладенням мирного договору. А в цей час гинуть люди, гинуть діти і цього вже не повернути".