Сергій Жадан: "У нас вибору немає - потрібно перемагати"

Сергій Жадан - український письменник, який багато років живе у Харкові. У своїх романах і віршах Жадан часто зачіпав тему війни на Донбасі. Але після 24 лютого 2022 року автор практично не пише, натомість активно займається волонтерством, допомагаючи армії й харків'янам. DW поговорила з ним про Харків і містян під час війни, а також про сприйняття світом України після повномасштабного вторгнення Росії.

Deutsche Welle: В останніх своїх постах і відео Ви вітаєтесь "Добрий день з українського Харкова". Для кого Ви підкреслюєте, що місто українське - для росіян чи українців, які могли би сумніватися у Харкові?

Cергій Жадан: З росіянами давно якось контакти всі обірвані, про них думається в останню чергу. Для себе, щоб нагадати, що я в українському Харкові. Для харків'ян, які читають, для людей з інших міст. Я розумію, що це така формальність, але мені приємно наголошувати цей момент, що ми знаходимося під українською владою, під захистом української армії, над нами українські прапори.

Наскільки я розумію, Ви з Харківської області не виїжджали від початку війни. Але Ви розглядали цей варіант?

Ні, я не розглядав. Кілька разів у Дніпропетровську (область. - Ред.) виїжджав. На початку, коли почалися бойові дії, ми з друзями поїхали у Дніпро, зв'язалися із владою Дніпра, з Філатовим (мер Дніпра Борис Філатов. - Ред.) Він нас сконтактував із місцевими волонтерськими центрами, з медичними і просто волонтерськими, ми з ними почали працювати і возили перші дні допомогу з Дніпра. Коли в Харкові було так все хаотично, з Харкова дуже багато людей виїжджало, і була трішки паралізована робота медичної системи й магазинів. Потім все більш-менш стабілізувалося. Так, я тут сиджу безвилазно. Точніше, не сиджу, а працюю.

Читайте також: Щоденник війни. П'ятий тиждень довгого лютого

А у Вас є червона лінія, коли Ви вирішите, що все ж варто поїхати з Харкова?

Та ні, немає червоної лінії. Звичайно, ми слідкуємо за новинами, постійно з'являються такі ось вкиди інформаційні про небезпеку чергового штурму, чергового наступу. Мені здається, найкраща протидія черговому наступу - це підтримка ЗСУ. Чим ми тут усі й займаємося.

А чому Вам так важливо бути в місті? Щоб, як Ви сказали, підтримувати ЗСУ чи мати зв'язок з рідним містом?

Послухайте, тут роботи багато. Тобто ми з друзями не просто сидимо, ми допомагаємо і військовим, і цивільним. Плюс дуже багато зв'язків з військовими, щось десь замовляємо, нам постійно щось передають, щось купуємо, розвозимо. З'являються до цього якісь несподівані речі, плюс у нас уже тут культурна програма, культурне життя.

Вчора запросили несподівано на дитяче свято, де було багато дітей, привезли солодке, гуманітарку, поспілкувалися з ними, поговорили. Людям дуже важливо хапатися за ці речі, які пов'язують їх із нормальним довоєнним життям. Дуже важливо триматися разом, плюс справді важливо людям побачити одне одного, побути в полі одне одного. Погрітися разом.

Це теж важливо, бо коли ти сидиш весь час у закритому просторі і маєш перед собою лише монітор, дивишся новини, все це викликає тривогу, викликає ще більше невпевненості. Натомість коли ти чуєш живий людський голос, це трішки тебе розслабляє.

Читайте також: Щоденник війни. Як ти?

Якщо говорити про постійні обстріли Харкова. На Вашу думку, яка мета - залякати, чи це передує якимось наступам?

Ні, я не думаю, що це передує наступам. Я не знаю, чи вони справді ціляться по якихось стратегічних чи військових об'єктах. Бо з того, що я бачу, куди прилітає, там немає ніяких об'єктів. Вони хаотично обстрілюють житлові квартали, і в центрі, і особливо на околицях. Північна Салтівка у нас фактично зруйнована, там немає ні заводів, там немає нічого.

Тому так, це такий психологічний тиск на місто, це спроба залякати, це спроба викликати якісь панічні настрої. Не можу сказати, що харків'яни звикли до обстрілів, бо до цього неможливо, мабуть, звикнути, коли ти постійно є потенційною мішенню. Але сказати, що кожен обстріл викликає якусь паніку теж не можна. Себто місто вчиться, призвичаюється жити в таких умовах.

Ви в інтерв'ю місяць тому сказали, що насамперед харків'яни почувають себе громадянами України, а вже потім - українськомовними, російськомовними, зі зв'язками в Росії чи ні. Але водночас Ви в Instagram часто пишете, що все більше помічаєте людей, які переходять на українську мову. А чому тоді для харків'ян важливо переходити на українську зараз?

Ну з того, що я бачу, це, по-перше, такий маркер приналежності до своїх. Коли ти говориш українською, ти саме засвідчуєш, що "я за вас, я за вами, я з цього боку фортеці, я за Україну". Я далекий від якоїсь там ідеалізації й захвату, не буду говорити, що весь Харків зараз україномовний. Звісно, ні. Більше того, я думаю, що цей процес буде тривати далі, і ця "україномовозація" Харкова навряд чи настане за якийсь місяць. Але  української справді дуже багато.

І люди, які все життя були російськомовними, попри те, що вони були проукраїнськи налаштовані, все одно вони лишали за собою це право говорити російською мовою. Зараз багато хто з них переходить на українську, і це свідомий демонстративний крок.

Себто спроба росіян видати цю війну загарбницьку, окупаційну війну за захист так званого російськомовного населення, вона викликає зворотну реакцію. Коли українці, які говорили більше російською, ніж українською, переходять на українську і пробують нею говорити - з помилками, допускаючи русизмів, час від часу переходячи назад на російську.

Це дуже важливий момент, це те, чого не досягнеш прийняттям жодних законів. Жоден закон про мову не спричинив би такої реакції. Тому що   закон - це те, що держава ніби спускає згори, і те, що може викликати спротив громадянина, навіть попри його лояльність до України і мови як такої.

Тобто, на Вашу думку, ідентичність частково пришвидшила формування завдяки війні?

Ну навіть не формування, а оприявлення. Я завжди говорив, що Схід України - це Схід саме України. Що немає ніяких російськомовних українців, є українці, які говорять двома мовами або які знають дві мови. Ну тому що, за якимись винятками, всі ми тут на Сході українську мову знаємо. Ми її чули, ми її вивчали в школі, ми її чуємо постійно у ЗМІ. Так чи інакше вона у нас є в пасиві, десь там у глибині - вона у нас є. І ця україномовність, яка зараз виходить і оприявлюється, вона не формується, вона переформатовується.

Українська ідентичність скоріше переформатовується. Не йде мова, що всі були росіянами і раптом стали українцями. Всі були українцями. Інша річ - східний регіон має свою специфіку, політичну специфіку, яка формувалася 30 років. Над нами працювали певні політичні сили, які намагалися витворити свою базу, свою електоральну базу, ідеологічну базу. Частково їм це вдалося, частково не вдавалося. Ось їм це до кінця не вдалося, бо як виявилося, Схід України залишився Сходом України. Українським Сходом.

Ви вже почали зачіпати питання влади. Наскільки Ви задоволені зараз кризовим менеджментом Вашого нового мера Терехова?

З того, що я бачу, з того, що я спілкуюся, і з ним, і з оточенням, харківський міський голова робить свою роботу. Харків працює, Харків функціонує, у нас працюють усі комунальні служби. Харківські комунальники виявляють дива мужності, героїзму, коли просто під обстрілами щось там монтують, щось роблять. Харків чистий, центр міста вичищений. Висаджуються квіти, чистяться парки, дороги, розбираються завали.

Це насправді, з одного боку, зворушує, з іншого боку викликає такі невеселі думки. Тому що Харків міг би розвиватися, жити нормальним життям, а натомість ми змушені розбирати завали наших історичних будинків.

Яке Ви бачите вирішення цієї війни, які можуть бути варіанти, як вона закінчиться?

Я переконаний, що Україна переможе. Інша річ, якою ціною, які терміни і як це все буде відбуватися - тут я навіть не візьмуся оцінювати, тому що це буде смішно.

Я не зовсім розумію, як нашій владі вести перемовини з російською владою після всього, що відбулося за два місяці. Тому я би тут не давав якихось прогнозів. Але у нас вибору немає, нам потрібно перемагати, інакше нас тут не буде. Ми ж бачимо, що росіяни роблять на території, яку вони захоплюють. Вони там просто нищать українців, це справді геноцид, і тут слід речі називати своїми іменами.

Читайте також: Які злочини визнають геноцидом

Не може бути жодних евфемізмів, жодних ілюзій. Вони просто будуть знищувати Україну як таку. І державні структури, і державну сутність, але найболючіше, що вони знищують українців фізично. Вони прийшли сюди просто за цим, щоб нас знищити. Тому поразка українців буде означати, що більшості з нас просто не буде.

Ви пишете для закордонних видань, чи відчуваєте Ви, що сприйняття України у світі змінилося?

Безперечно, змінилося, але я би тут на іншому акцентував. Тут змінилося ставлення України до багатьох речей. Якщо до 24 лютого ми перебували в такій ролі бідного родича, який сам не знає, що йому потрібно, і сам не може розібратися із власними конференціями, із власними вимогами й відповідальністю, то, мені здається, сьогодні Україна цими двома місяцями боротьби, опору довела своє право мати свою позицію і диктувати її світу. Тому що, як виявилося, світ виявився у багатьох випадках набагато менш готовий до цього виклику, до цієї війни.

Те, що ми говоримо, наприклад, у контексті Німеччини, ну ви бачите, що відбувається в німецькому політикумі, які ставлення самих німецьких політиків, політичних сил до канцлера. До його такої, м'яко кажучи, неоднозначної позиції стосовно допомоги Україні. 

Читайте також: Шольц і важке озброєння для України: канцлер Німеччини під вогнем критики

Знову ж таки, я не буду давати чітких гострих оцінок, хай це роблять політики. Але ми побачили ці ситуації, коли частина німецького політикуму була і залишається всі ці роки занадто лояльною до російського і кремлівського уряду. Це, по-перше, в умовах війни не надто етично, м'яко кажучи, а по-друге, мені здається, це не надто конструктивно стосовно самої Німеччини.  Дешева ціна на нафту і газ не виправдовує воєнних злочинів і не варта моральних компромісів, які німецькі політики весь цей час робили.

А є якісь ідеї в іноземних ЗМІ, які Вас дратують?

Безперечно, постійні ці звертання, чи змінилося у нас ставлення до Росії, що робити з російською культурою, що робити з російською великою літературою? Та нічого не робити. Немає ніякої російської культури, російської літератури. Має бути "великий китайський мур" по східному і північному кордону України, а що там за цим муром буде відбуватися, як там цей політичний і державний труп буде розкладатися - це вже не наша проблема.

Насправді, знову ж таки, світ змушений буде відкрити очі, подивитися правді в очі, назвати речі своїми іменами. Це росіяни. Це громадяни Росії, ті самі, які в школі вивчали Пушкіна, Толстого і Достоєвського. Це вони прийшли до нас, вони прийшли нас убивати. Вони - воєнні злочинці. Вони мародери і ґвалтівники. Путін - просто колективне підсвідоме цього всього суспільства.