Багато хто каже, що питання "Як ти?" з 24 лютого цього року означає "Я тебе люблю".
Не знаю, як більшість людей сприймала у перші тижні війни це питання, але у мене до нього були стани дуже ворожого ставлення. Я могла агресивно реагувати або ігнорувати, тихо чи гучно злитися, писати: "Нащо ви у мене це питаєте, у вас блок на новини"? Або "Та просто прекрасно, шаленію від радощів", "Цього разу це не я" або ж навіть "Приїздіть, відчуєте".
Мені за це соромно, але це все правда - мені було страшно, я мешкала в коридорі, це не підвал, не окупація, не викрадення і не фільтраційний табір, безумовно, але спати в коридорі під вибухи було для мене новим досвідом, з котрим я мала навчитися справлятися. Не впевнена, що навчилася.
Читайте також: Щоденник війни. #BuchaMassacre
Це був час, коли Київ постійно був мішенню ракетного влучення. З 4-ї ранку, надвечір, вдень я чула грюкіт і стогін київських будинків, станцій метро, торгівельних центрів. Постійні спалахи. Цілодобово я чула звуки артилерії, бо живу в районі, наближеному до гарячих точок передмістя. І мені просто не вистачало ресурсів відповідати всім чемно, по-дружньому і етично, говорити: "Не хвилюйся, я добре. Як ти?" Ледь не кожне звернення я сприймала як запит на емоційне обслуговування, ніби кожна та кожний хоче, щоб я опанувала себе негайно і заспівала їм ніжну колискову, що все прекрасно, я всіх люблю, вдячна за "якти"-хвилювання.
"Аааа, це ж біля тебе, біля тебе, дуже гучно, дуже страшно? Кажуть, що знесло пів вулиці". Був час, коли я могла спілкуватися виключно з киянками і киянами, котрі залишилися в місті. Бо у нас було майже однакове сприйняття реальності, це однакова емоційна мова, де ти розумієш, що ось тут ти можеш жартувати, ось тут щось запитати, порадити щось, пожалітися, поділитися тим, у якому ми стані без "як ти".
Коли я читала про "синдром вцілілого", особливо в перші тижні, я навіть на рівні фізіології відчувала, наскільки мені погано, бо якщо є синдром вцілілого, неважливо, про що йдеться - перебування в Лондоні, Львові, Любліні чи Любляні, то що в мене? Синдром чи комплекс загиблої, пропащої, знищеної?
Звучить погано. Відчувається так само.
Читайте також: Щоденник війни. П'ятий тиждень довгого лютого
Людська психіка настільки егоїстично налаштована, що ти застрягаєш, наче в трясині, у своєму стані.
Застрягаєш, прекрасно розуміючи, що таке полишити все своє життя, виїхати з дитиною, мамою, бабусею чи самотужки, з собакою, котом, кроликом, а потім роздивлятися речі, поспіхом набрані у валізу чи наплічник, і говорити: боже, що я набрала? Лежати на матраці разом у кімнаті, де з тобою 20 абсолютно незнайомих і змучених довгою і небезпечною дорогою людей, і не розуміти, що далі буде, що з нами?
Застрягаєш, усвідомлюючи, що таке не знати, що відбувається з твоїм виплеканим будиночком, але знати, що бомблять твоє містечко і туди заїхали окупанти.
Застрягаєш, знаючи, як пара літніх людей, вивезених дітьми в Німеччину, не розуміє, чому вони тут живуть у приймах, не розуміє, що до них говорять, а вдома на Херсонщині вже вродила редиска, і сусідка каже, що дістали трохи м'яса, і треба плекати свою землю, а не сидіти тут в тісній кімнатці без мови, без землі, без дітей.
Застрягаєш, співчуваючи, як мами вимушені кілька разів на день пояснювати дитині, чому ми не дома, чому тут немає песика, чому тут немає тата, коли ми повернемося додому, чому росіяни нас хочуть вбити?
Застрягаєш, бо не знаєш, як говорити з людьми, котрі не можуть вийти на зв'язок зі своїми рідними з Чернігова, Гостомеля, Маріуполя, Бучі.
Застрягаєш, бо не знаєш, чи можна запитати в подруги, чи хоче і чи здатна вона повернутися в розстріляну Бучу, де пограбована, але ціла її квартира, бо не розумієш, як, як про таке питати в дорогої тобі людини?
Не знаєш, що сказати подрузі, батьки котрої вижили без води, світла, під постійними обстрілами в Чернігові, але котра побачила, як всі місця, що були місцями її сили, зародження любові, усвідомлення себе такої, як вона зараз є, зруйновані?
Читайте також: Правозахисниця про випадки зґвалтування військовими РФ в Україні
Не знаєш, що відповісти мамі, котра показує тобі фотографію доньки, зґвалтованої та розстріляної окупантами, і каже: Вона була така хороша дівчинка. Бачите, як вона похожа на Мілу Куніс? Ви знаєте, що Міла Куніс також з України?
Не знаєш, чим можна заспокоїти подругу, котра повернулася на день до Києва, щоб зустрітися зі своїм чоловіком - воїном, і вони сиділи в своїй квартирі, що здавалася їм ворожою та чужою, бо обидва були ніби не тут, ніби не з ними все це відбувалося.
Не знаєш, що сказати прекрасній талановитій майстрині, котра є архітекторкою твого волосся, бо вона залишалася весь час в підвалі свого будинку в Ірпені, але так радієш, що вона відгукнулася, що з нею все добре (а чи добре?), висилаєш дурнувату свою фотку, а вона тобі пише: Ларисочка, а ви б мене не упізнали.
І в цій фразі стільки всього, що я німію.
Як знаходити правильну емоційну мову, щоб нікого не зболити, нікому не нашкодити, як нам навчитися говорити одне з одним? Як всі ці досвіди, травми, болі, емоцій виокремити, цінувати, перемішати? Що із цим усім робити? Як віднайти чутливі питання? Як знайти доречні слова?
Можливо, усі ці питання не на часі, бо ми всі перебуваємо всередині війни, всередині травми. Але нам усім, певне, треба не лише почути травму, а і навчитися із травмами говорити.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle в цілому.