Юрко Прохасько: Не дати перетворити себе на спільноту війни

На думку відомого перекладача з німецької Юрка Прохаська, культура - повільний, але потужний інструмент українців для діалогу з Європою. А культурні виставки - чудова можливість промовити своє інтелектуальне "слово" міжнародній спільноті. Хорошим прикладом, на його думку, є виставка "Міти Галіції", яка нещодавно відкрилася у Відні. В австрійську столицю вона приїхала із Кракова, а Юрко Прохасько брав безпосередню участь у її створенні у якості консультанта.

Зараз він є стипендіатом віденського Інституту гуманітарних наук та працює над дослідженням "Війна та міти". Паралельно бере участь в чималій кількості зустрічей, публічних дискусій та обговорень. Найяскравіша з останніх - панельна дискусія з відомим "другом" України, австрійським інтелектуалом та журналістом Мартіном Поллаком. Після заходу Юрко Прохасько поспілкувався з DW про можливість співіснування культури та війни, розповів про використання першої як інструменту боротьби та поділився думками про те, чому виставку "Міти Галіції" важливо показувати європейській публіці.

Deutsche Welle: Якось Ви сказали, що у вашої сім’ї є "потужна родинна легенда - міф австрійської Галичини". Ви пов’язані з Галичиною не тільки географічно, а і професією. Як із часом та у зв’язку з Вашою професійною діяльністю ці міфи мінялися?

Юрко Прохасько: Наш родинний міф Галичини свого часу відігравав таку подвійну роль. З одного боку, то був міт альтернативний, світ, який стерпніший, особливо від "совєтского" світу. Це була альтернатива понурому світові. Понурому - не тому, що радянські часи були суцільно сумними і безнадійними. А тому, що для нас це було неприйнятно, для нашої родини. Ми були налаштовані зовсім на інші речі, ніж ті, які вимагав Радянський Союз. Для нас Радянський Союз був історичною поразкою, тому той наш родинний міт Галичини, який так культивувався вдома, то була така собі альтернатива реальності, а також Аркадія, куди можна було втекти, подумки і душевно. В антропології це називається "звернена в минуле утопія".

З одного боку, утопійний міт, з іншого боку, у тому не було ані жодної утопії, ані жодної альтернативи до невтішної реальності, то був просто історичний контекст. В ньому розгорталися події історії нашої родини. Передання дітям історії родини - це ж абсолютно нормальна природна діяльність. Батьки розповідають дітям про своїх предків. Власне, у нашого батька не можна було нічого почути про родину, якщо б вилучити її з контексту австрійської Галичини. Тут вона постійно виконувала таку трояку функцію, я би сказав.

Чи змінився цей міф тепер - у контексті літератури, Вашої перекладацької діяльності та тісного зв’язку між Україною та Австрією у Вашому житті?

Безперечно, це надзвичайно на мені позначилося. По-перше, на формуванні моєї ідентичності. Належність до Галичини є дуже важливим і дорогим елементом моєї ідентичності, якого я не можу зректися. Озираючись назад, я думаю, що багато з моїх виборів, наприклад, кого перекладати, були продиктовані тією ідентичністю. Я перекладав Йозефа Рота, Юзефа Вітліна, який писав багато про Галичину, і Дебору Фоґель, яка була їдишомовною і польськомовною поеткою зі Львова. Я написав літературознавчу книжку про історію галицької літератури. Галичина постійно є таким супровідним мотивом усього, що я роблю.

Чим виставка "Міти Галіції" важлива для показу австрійській публіці у контексті сьогоднішніх подій?

Сама собою та обставина, що тут є потреба показувати виставку під таким титулом, свідчить для мене про багато речей. Перше, що міти Галичини є дуже різними, або, точніше сказати, є дуже різні аспекти галицького міту. Ми, українські галичани, звикли до того, що міт Галичини є дуже променистий, осяяний, позитивний, прихильний, мало чи не з найкращими конотаціями, це - парламентаризм, конституційні права, можливість національного розвитку, відкрите суспільство. Натомість в Австрії традиційно міт Галичини є дуже темний. Галичина є краєм, далеким від Відня, відсталим. Потрапити в Галичину - це велика катастрофа, наприклад, для людини із центральної Австрії.

Мені взагалі подобається будь-яка праця над мітом, я вітаю будь-яку рефлексію над мітом як таким. Те, що австрійська сторона вирішує показати цю виставку, свідчить про велику готовність до ревізії цього міту, а будь-яка ревізія міту означає наближення до історичної реальності. Що, у свою чергу, означає розширення власної ідентичності, а також готовність до відповідальності. Це є для мене ключовим моментом, тому що Австрія довгі десятиліття жила в такому дуже зручному для себе світі. Цей світ виник внаслідок великої катастрофи для Австрії, коли вона перестала бути вселенською імперією, втратила частину своїх колишніх територій, стала такою нейтральною. З одного боку, це добре, бо не було прагнення до реваншизму, відвоювання. З іншого боку, це не означає, що зникла ностальгія втрат.

І одне, й друге - і така амнезія теперішня, і ностальгія - вони завжди означають спробу самоусунутися від цієї відповідальності. Мені здається, що в такий спосіб Австрія довго плекала зручне для себе маленьке самообмеження. Тепер прийшов час, коли можна по-іншому подивитися і на міт самодостатності, і на свою ностальгію. Також подивитися по-іншому на свою історію.

Чи означає це, що через культурно-історичну призму зароджується запит на нову інформацію про Україну та на бажання аналізувати таку інформацію?

То би була моя така дуже несмілива надія. Було би дуже добре, якби воно справді могло ініціювати якийсь процес. Я не є надто великим культурним оптимістом, вважаю, що вплив культури є повільним. Я також, звісно, не хочу сказати, що вона не має значення як такого. Однак потрібно усвідомлювати: щоб побачити цей вплив, варто бути терплячим і працювати.

В Україні нині всі сили ідуть на війну, а вже потім - культура. Як можуть співіснувати та "сприяти" одне одному культура та війна на Сході? Наскільки культура може бути нашим потужним інструментом у діалозі з Європою?

Я вважаю, що культура не може, а повинна бути таким інструментом. Культура завжди складається з двох великих аспектів. Перший - це передавання традицій, того, що створене перед нами. І ми зобов’язані це прийняти, усвідомити і передати далі. Інший аспект - це творення нового, того, що ми робимо у цій реальності. Важливо, щоб ми не дали себе мілітаризувати до решти. Щоб ми не стали лише і тільки воєнною спільнотою, зосередженою лише на війні, її потребах і вимогах. Культура в тому сенсі є не тільки розрадою й утіхою. Часто її трактують як утилітарну - спосіб відволіктися чи забутися. Оскільки ця війна є не нами почата, придумана і вибрана, то ми не маємо права на те, щоб нас перетворили на спільноту війни. В тому би також полягав великий тріумф путінської війни - редукувати нас, обмежити. І в цьому я вбачаю потужну силу боротьби за допомогою культури.

Як гадаєте, що зараз варто робити у сфері культури, щоб на міжнародному рівні покращувати імідж України?

Насправді, варто добре оперувати звичайними інструментами. Я нічого нового не скажу, це інструменти, які здавна придумані. Це те, що приходить до нас через вуха, очі та тіло. Через вуха до нас приходить музика і дискурс, тобто література, розповідь, якась нарація, але також дискусія. Це є страшенно важливо, щоб українські інтелектуали брали участь у загальних світових дебатах, чого ми, зрештою, цілком заслужили. Щоб наших митців сприймали, як щось очевидне.

Я зараз скажу, можливо, жорстоку річ, але, на жаль, вона присутня. Коли хтось у світі має репутацію, як народ без культури, то його трактують, як біомасу. Коли у країні відбувається війна і інші вважають, що там нема літератури, театру, музики, то вважають, що там гинуть люди безкультурні. Це зовсім міняється, коли гинуть або страждають поети, композитори, малярі, це є правда про жорстоку людську природу.

З Вашого закордонного досвіду, якою є українська культура в очах європейської інтелігенції і чи змінилося це сприйняття з часів Євромайдану?

Якщо говорити про цікавість до української культури, то найчастіше вона обмежуються Галичиною, якщо вона взагалі є і якщо є цікавістю до української культури, а не до власної ностальгії.

Є два важливих аспекти, які варто зрозуміти: поки існувала Галичина, тобто до 1918 року, австрійська мітологія про Галичину була вкрай негативна. Тепер же ж вона є вкрай позитивною. Чому так діється? Тому що австрійський міт про Галичину ґрунтувався на міті про велику цивілізаційну візію австрійців. Вони мусили мати образ цієї країни як бідної і нещасної, інакше, кого б вони мали рятувати, стосовно кого вони би мали робити свої геройські вчинки. Коли ми втрачаємо щось, то ми починаємо тужити за цим. Тужити можна тільки за чимось добрим. Та австрійська інтелігенція, яка якось емоційно прив’язана до Галичини, вона, на жаль, ідентифікує Україну досі як місце, частиною якого є колишня "наша" Галичина, тобто цікавість спроектована на Львів, Станіславів, Чернівці.

Однак тепер починається така природна ревізія. Постає питання, а що ж є далі за Галичиною? Що ж є тим краєм, в якому лежить наша колишня Галичина? І то вже є такий підхід до зацікавлення сучасністю українською.

Війна, ясна річ, страшенно багато поміняла. Колись найбільшою ознакою України в Австрії було те, що її просто не знають. Вона не була цікавою, еротичною, притягальною. Тепер можна по-різному ставитися до України: можна ненавидіти за те, що вона порушила святий спокій, можна ненавидіти за те, що вона лягає фінансовим тягарем, але вже не можна її ігнорувати.

Тобто Галичина і прив’язка до культурних подій змушують європейців запитувати і дізнаватися більше про Україну?

На жаль, саме австрійці дуже часто виявляють велику схильність розуміти Путіна - Putin Versteher (з німецької - "ті, що розуміють Путіна". - Ред.). То також можна проаналізувати і варто аналізувати. З одного боку, австрійські підприємці, особливо австрійські банки, багато співпрацювали з Росією та Україною, і теперішня ситуація їм страшенно не подобається. Австрія є типовою туристичною країною. Австрійці звикли до багатих росіян, які приїздили туди. Так, вони були гучні, вульгарні, неприємні, але вони сипали грішми направо-наліво. Тепер це зменшилося. Тому вони починають критикувати санкції проти Росії. З іншого боку, Австрія як колишня імперія, яка втратила свої власні території, має імперську солідарність із Росією. Це можна пояснити у випадку з анексією Криму і типовим: "Він завжди належав до Росії, Путіна можна зрозуміти, там є свої історичні права" і тому подібне. Тут виходить наперед слово "завжди", яке є типовим конструктором всіх мітів.

Натомість, хто така Україна? З нею не можна говорити на одному рівні, Україна не є і ніколи не була імперією. Тому тут є така велика переконаність, що насправді у цій революції, у цій війні ми не є суб’єктами, а є об’єктами діяльності справді "великих значних сил" - Америки, ЄС і Росії.