Перекладачі з німецької

Перекладач творів Йозефа Рота, Роберта Музиля, Ґоттфріда Бенна та багатьох інших письменників, лауреат численних премій Юрко Прохасько вважає переклад різновидом літературної творчості. В інтерв'ю DW він розповів про свою філософію перекладу, погляди на літературну норму, внутрішню вимогу перекладати з їдишу та пласти літератури, здатні відкривати українським читачам нові горизонти уявлень про історію та культуру України.

Deutsche Welle: Як Ви прийшли до перекладацької діяльності? І чому саме німецька мова?

Юрко Прохасько: Усе почалося з давньої родинної історії, а саме з тих часів, коли Східна Галичина належала до Дунайської імперії. Останнім поколінням громадян Австро-Угорщини у моїй родині були мої дідусь і бабця. Але мій дідусь помер за п'ять років до мого народження, а бабуся - через п'ять років після мого народження. Тож, ці носії мови не могли стати для мене тими, від кого я міг навчитися німецької. Слід додати ще, що то були совєтські часи, я народився в 1970 році. Але була дуже потужна родинна легенда - міф австрійської Галичини. Був дуже потужний переказ про Австрію як, мабуть, найщасливіший лад, який будь-коли панував у наших широтах. Це було тим, що я з самого малку вбирав у себе. Але про це ніколи не йшлося вголос - про те, що німецька культура є якась центральна чи провідна. Це радше були такі собі дуже субтельні і позасвідомі атмосферичні речі, які впливали на мене.

Одним з вирішальних моментів було те, що мої дідусь і бабця обоє навчалися у Відні і довго там жили. Моя бабця відкрила там лікарську практику, там народилася їхня перша дитина. А потім, на початку 1930-их років, вони вирішили повернутися додому - до Станіслава. І привезли із собою величезний багаж німецького літературного канону. Цей бібліотечний канон завжди посідав дуже велике місце у нашому помешканні у Станіславі, і я виростав з ним, навіть ще не вміючи читати. Спершу він мав для мене суто естетичний вимір - як обкладинки, ілюстрації і тиснення шкіри, запах книжок. Але потім, коли я вже навчився читати, я поступово в це вглиблювався. І це був для мене цілком символічний і метафізичний світ, де я міг знайти контакт із цими уявлюваними предками і з цією перерваною традицією.

Усе це невисловлене, але відчуване вирішальним чином вплинуло на те, що спершу мого брата Тараса, старшого від мене на два роки, а потім і мене начебто самоочевидно послали вчитися до школи з так званим "поглибленим вивченням німецької". Потім це якось природно переросло у моє рішення студіювати у Львові германістику.

Ви перекладали багато австрійської літератури. Чи вплинуло це на Ваше сприйняття австро-угорського періоду української історії? Чи з часом відбулася антиміфологізація?

Ні, я не думаю, що ця антиміфологізація відбулася через літературу. Радше навпаки, у моєму відчуванні є симбіоз родинного переказу й осяйного міфу Австрії й австрійської Галичини із потребою цієї літератури, її духом. Без оцього домашнього запліччя ніколи не було би стільки моєї прихильності й уваги до австрійської літератури. Мені завжди залежало на тому, аби запровадити до українського перекладеного канону принципові першорядні речі з австрійської літератури, такі, скажімо, як твори Роберта Музиля, які до того часу українською взагалі не існували.

Міркування про потребу реабілітації чи встановлення справедливості стосувалося такої постаті, як Йозеф Рот. Я починав перекладати його з переконання, що він є один із нас, він свій, наш, галичанин, незаслужено витіснений і замовчуваний. І мені хотілося в тому числі й встановити справедливість щодо нього - принаймні посмертно. Так би мовити, повернути його "на батьківщину". Але коли я взявся за нього вже ретельно, зрозумів, що йдеться не тільки про галицькість, не тільки про австрійськість і не тільки про відновлення справедливості, а йдеться про феномен так званої світової літератури. Бо Йозеф Рот, безперечно, належить до світової літератури й абсолютно необхідно - до перекладеного канону, який просто мусить існувати українською мовою.

Чи важливо українським читачам більше знати про те, яка література і якими мовами творилася на українських теренах? Про що ця література, на Вашу думку, промовляє до них сьогодні?

Це засадничо, першорядно необхідно. По-перше, для того, щоби розбудовувати уявлення про літературу як таку, про її можливості. Тому що література береться з дуже-дуже багатьох речей і виникає в дуже-дуже різні способи. Відповідно сама література не тотожна собі, вона неймовірно невичерпна, як світ.

З іншого боку, коли перекладаю українською мовою, мені завжди важливо також те, щоби розбудовувати оцей дуже диференційований і багатий, диверґентний погляд на те, що таке Україна, її історія, культура. Тому що навіть серед очитаної й обізнаної читацької аудиторії й інтеліґентства загалом надто часто існують вельми спрощені, щоб не сказати примітизовані уявлення про Україну. А насправді вона значно складніша, багатша і не влягає в такі форми, які можна було би легко ідеалізувати. Багатство літератури є одним з тих чинників, який допомагає це пластично показати. Для мене в цьому дуже важливим є розбудовування широкої, великої, міцної, але немонолітної української ідентичності, яка приходить через рецепцію, зокрема, й такої літератури.

Ви перекладаєте в тому числі з їдишу? Як ви це робите, адже ця мова хоч і близька до німецької, та все ж доволі складна? Користуєтеся підрядниками?

Я вперше зустрівся з внутрішньою вимогою перекладати з їдишу, коли у 2007 та 2008 році ми готували велику виставку про Львів у Берліні у фундації "Нова синагога". Її гамбурзькі куратори Ірена Штратенверт і Роланд Гінрихс, яких я консультував, вирішили залучити до виставки (котра мала величезний успіх і потім мандрувала кількома країнами, у тому числі побувала й у Львові) цей аспект ренесансу літератури мовою їдиш у Східній Галичині й у Львові зокрема. Це був загальний центральноєвропейський та західноєвропейський феномен 1910-1930-х років. Тоді я вперше переклав низку творів кількох львівських поеток та поетів, що писали на їдиші - і це відкрило мені цілком нові краєвиди.

Минуло кілька років, але мене відтоді не полишала одна постать. Вона мене дуже переймала і переймає дотепер. Це постать Дебори Фоґель - поетки, філософки, яка народилася в Бурштині, потім студіювала філософію у Львові, стала фаховою філософкою і загинула разом з чоловіком і сином у львівському ґетті 1942 року. У Львові почала писати спершу польською мовою - лірику, новели, есеї. Вона була дуже важливою постаттю у мистецькому житті, зокрема дуже близькою до художньої групи "Артес", до якої також належали, скажімо, український маляр Роман Сельський та його дружина єврейка Марґіт Райх-Сельська. У певний час Дебора Фоґель почала писати мовою їдиш. Тепер я перекладаю дві збірки, які вона залишила цією мовою - "Тоґ-фіґурн", тобто "Фігури днів", та "Манекінен", себто "Манекени".

Тут для мене є кілька викликів і кілька принципових речей, які подібні до тих, про які я згадував раніше стосовно Йозефа Рота. Одна річ полягає в тому, що мені дуже цікаво пробувати перекладати з їдиш. Цією мовою я не розмовляю, але знайомий з одним її носієм - старшим чоловіком, львів’янином Борисом Дорфманом. Він є одним з останніх "природних" носіїв цієї мови. Слухаючи Бориса Дорфмана, я завжди дивуюся, як багато насправді розумію.

Однак є тут й інший аспект. Мови їдиш як такої нема. Не існує якоїсь єдиної мови їдиш. Її основою, як відомо, була тодішня німецька, принесена, починаючи з XIV-XV століття, євреями-вигнанцями з німецькомовних країн до Центральної та Східної Європи, і там вона змішувалася з різними місцевими мовами. До того ж, у ній є ще велика верства гебреїзмів. Отож, є мінський, варшавський, львівський, кишинівський, одеський їдиш… І всі вони доволі різняться між собою. Моїм великим недоліком і тим, що не дає мені спокою, є те, що я ще не вмію читати гебрейськими літерами - на свою превелику ганьбу. Літературу мовою їдиш, яку творили у 1920-30-их роках, записували частково латинською абеткою, а частково гебрейською. Дебора Фоґель писала гебрейською абеткою. Оскільки я ще не вмію її читати, то мені допомагають дві перекладачки зі Львова, які цю мову вивчили – Лада Наконечна і Оксана Сікорська. Вони роблять для мене транслітерації латинкою і пересилають поштою сюди, до Швейцарії, де я тепер тимчасово перебуваю. Я роблю перший варіант перекладу і потім відсилаю їм - для того, щоб вони оцінили, наскільки я добре зрозумів. Це для мене також цікава справа в тому сенсі, що це вперше у моєму досвіді буде спільне авторство перекладів. І під перекладами також будуть стояти імена нас трьох. Є надія, що ці дві збірки з'являться у видавництві "Дух і літера" у Києві.

Ми дуже багато зробили для того, щоби повернути Бруно Шульца з небуття для українського читача. Ми багато робимо, щоби повернути польських письменників міжвоєння. Тарас Возняк і Андрій Павлишин зі Львова докладають величезних зусиль, щоби щось подібне тепер зробити з прекрасним польським письменником з кола Ґедройцевої "Культури", який називався Зиґмунд Гаупт, зовсім невідомий поки що українському читачеві. Повернути Зиґмунда Гаупта, щоби він також заіснував - як ім'я, як явище українською мовою. І мені видається, тепер також найвищий час, щоби повернути Дебору Фоґель. Вона була львів'янка, надзвичайно цікава постать - одна з чільних постатей цих інтелектуальних і артистичних середовищ. Ми знаємо про неї щонайбільше у зв'язку з Бруно Шульцем - вона була його близькою приятелькою. Відомо також, що вона допомагала йому перекладати польською мовою "Процес" Кафки. І відомо теж про її роль для становлення Шульца як письменника. Бо насправді "Цинамонові крамниці" починалися як прозові проби зовсім непевного у своєму літературному таланті, у своєму обдаруванні Бруно Шульца до Дебори Фоґель. Він писав їй листи з цими пізнішими новелами, щоби вона прочитала їх і сказала, чи вони чогось варті. Її реакцією був захват. І це вона показала ранні літературні проби Бруно Шульца Зофії Налковській у Варшаві. А та вже популяризувала його серед найвидатніших тоді польських письменників - Ґомбровича і Віткевича-Віткація (Віткацій - псевдонім Станіслава Віткевича. - Ред.). Ми дуже багато чим завдячуємо Деборі Фоґель. А тепер от прийшов час відкрити і її саму. Мені би дуже залежало на тому, щоби вона знайшла своє місце, щоби усвідомили її значення, щоби її сприйняли.

У ваших перекладах дуже багата й насичена мова. Можна зустріти дуже цікаві слова, наприклад, слово "белемкати" - це те, що діти роблять ніжками, сидячи на зависокій лавці. Google не видає жодного результату на це слово. Ви також в одному інтерв’ю сказали, що "переклад творить мову".

Абсолютно.

Чи часто Ви вдаєтеся до словотвору під час перекладу чи радше підшукуєте рідковживані слова?

У мене є дві лінії, які я свідомо переслідую. З одного боку, мені здається, що мову неможливо насилувати, і що завдання перекладу аж ніяк не полягає в тому, щоби звертати увагу на самого себе через якісь химерності, дивацтва, мовні екзотизми або екстремізми. З іншого боку, мені цілком зрозуміло, що українська мова, подібно як і українська історія, значно багатша, ніж ми то зазвичай усвідомлюємо. Навіть не доводиться дуже багато чогось наново придумувати і створювати - варто лише приділити належної уваги до цієї мови і заангажованості, щоби знайти все, що в ній і так уже є.

Ще інша лінія моєї перекладацької філософії полягає в тому, що як такої літературної норми в Україні все ще нема - це непросте становище, але в цьому і наше благословення. Тобто є дві великі традиції літературної норми, які сформувалися історично - наддніпрянська і галицька. Те, що ми маємо за останні 20 років, відколи стали можливими вільні дискусії, в тому числі у царині перекладознавства і мовознавства, можна загалом окреслити як радше взаємне поборювання, змагання цих норм. Галичани часто наполягають на своєму, а наддніпрянці аж надто охоче виступають такими-от "стражами чистоти Ґрааля". Мені здається, що це протистояння безглузде й згубне. Адже справа полягає не в тому, чия норма правильніша і хто візьме гору. Набагато важливіше те, щоби разом творити новий синтез із оцих двох величезних резервуарів. Творити новий синтез літературної норми, але остерігаючись одразу називати це нормою і норматизувати за будь-яку ціну. А просто спільно випрацьовувати мову, яка би була адекватна теперішньому стану української культури і теперішнім вимогам описувати світ українською мовою.

А коли під час перекладу вдається справді створити новий вираз чи слово - це, звичайно, велике щастя. Але то трапляється завжди ad hoc (з латинської - "для даного випадку". - Ред.). Ніколи не можливо запланувати цього наперед. І вже напевно не можливо сказати, приживеться це слово чи ні.