Таня Малярчук: Абись-мо дочекали

Кожного Різдва все те саме: воно наближається, ніби жар до голови під час стрімкого бігу. Бігу назад. У скронях пульсує жилка - це спогади, які прагнуть вирватися на поверхню. З кожним роком їх стає все менше.

Зображення мутніють, залишаючи лише нечіткі обриси, обривки фраз, початки забутих колядок. "Ой прилеті-іли райські пташа-ата…" - як там далі?

Вужчає коло найрідніших людей, з якими сідалося за стіл в ті найперші Святвечори, що їх так відчайдушно і так намарне хочеться один до одного повторювати в дорослому віці. Молоді постаріли, старі померли. Діти поодружувалися і понароджували своїх дітей, які тепер зайняли спорожнілі стільці і, ледве сягаючи ногами до підлоги, глипають з-за столу в надії, що ти знаєш, як все має бути. Яким має бути справжнє Різдво. Кругообіг традицій в природі: ті, що ніколи цього не прагнули, рано чи пізно мусять перебрати на себе роль їхнього хранителя.

Жилка пульсує у скронях, поки я намагаюся згадати, як все було, тобто, як все бути має. Один до одного. Не шукаю сенсу, бо ритуальне дійство підпорядковується ірраціональному. Тут немає логіки, лише магія. Який був сенс в'язки сіна під столом? У місті-мільйоннику, одначе, я сушу собі голову, де б його відшукати, те сіно. І ще б сокиру до нього, бо в найперші Святі вечори під столом лежали сіно й сокира. А за столом сиділи свідки старих часів, діди і баби, верховні маги куті й крепликів. Дідів і бабів, всіх до одного, вже немає, але про них треба розповідати, наскільки вистачить пам'яті й терпіння слухати. Бо вже народилися ті, що їх ніколи не бачили.

"Дід, - скажу я, як кажу кожного року, - брав в кулак трохи куті і йшов годувати нею худобу, давав свиням, курям і псові.

Баба називала кутю пшеничкою.

На столі має бути дідух і свічка.

А ще калач і пісні пампушки "без нічого". Вони кам'яніють вже на наступний ранок. Їх ніхто не буде їсти, але то нічо. Баба все життя вперто їх пекла, і я буду. Мені смакує.

Обов'язково треба запалити свічку і вимкнути світло.

Треба помолитися. Для цього не мусите вірити в Бога. Просто помоліться.

Щоб потім із чистим сумлінням могти їсти в напівтемряві.

Найперше: ложка куті.

Ніхто не має своїх тарілок, всі їдять із загальних. Солодкий сік від куті, поки донесеш до рота, скрапує з ложки в тарілку із "запаленими" грибами - то нічо.

Одинадцять страв Святої вечері повністю веганські. Дванадцята страва - креплики. Без них ніяк. Це вареники з оселедцем. Не кривися. Креплики - найсмачніше, що може бути.

Як поїли, дід колядує. Баба заплющує очі й тоненько підспівує. Вони це роблять не тому, що мають охоту співати. Діти лізуть під стіл і квокчуть. Їм заплатять. Взагалі Різдво для дітей - добра можливість підзаробити, виконуючи на перший погляд безглузді дії.

Свічку задмухують і дивляться, куди піде дим. Як піде догори - всі щасливо переживуть наступний рік. Низом - хтось помре. Але якщо піде низом, треба казати, що ця прикмета не справджується.

"Абись-мо дочекали відтéпер за рік", - так я завершу, як завершую кожного року, невміло копіюючи бабину вимову, бо це вона так насамкінець приговорювала. Тарілки з рештками їжі не збиратиму зі столу - вночі ще прийдуть повечеряти духи померлих. Вже зібрався чималий натовп, аби ложок на всіх вистачило. Уві сні я завжди чую їхній дзенькіт, хрумкання, шурхотіння, і стає неймовірно затишно.

Після вечері вийдеш надвір і роззирнешся. Пощастить, якщо буде повний місяць і всюди лежатиме неторкнутий сніг. І буде тиша, наповнена радістю цілісності, адже твої живі і мертві поруч. Якщо вдалося проскочити річну дистанцію без особливих втрат, радість буде подвійною. Якщо не всі добігли, різдвяна ніч приглушить сум. Кругообіг життя у природі: народження компенсує смерть, смерть тимчасом уможливлює народження.

Чи ні?

Пригадую, колись давно на шкільному уроці християнської етики я спитала вчителя, звідки беруться нові душі. Адже населення на планеті зростає, то значить виробництво душ мусить бути добре налагоджене. Щосекунди з'являються дві з половиною нові людини, отже, сто п'ятдесят на хвилину. Хто і де з такою завзятістю штампує їхні душі? Хто і навіщо штампонув мою? І головне - з такою холоднокровністю, бо ж точно відомо, що на всіх нас, розтроюджених почуттями, хворобами і глупотою, чекає в майбутньому. Це майбутнє, здається, вже потрохи наближається. Творити, щоб спостерігати за муками? Заради забавки? Невже цікаво?

Вчитель християнської етики тоді спасував, але я впевнена, що досвідчені клерикали мають напоготові переконливі аргументи. Десь глибоко всередині я й сама розумію, що сенс є. Він є навіть в найбільших звірствах, які людство вчинило і чинить саме проти себе. Питанням залишається, чи ми хочемо цей сенс знати. Чи ми здатні його витримати. Можливо, наше незнання рятує, можливо, наше невігластво - наш імунітет.

Традиція Різдва тим і приваблива, що не шукає жодних відповідей і з року в рік не пропонує нічого іншого, окрім сіна, сокири, пшенички, крепликів, коляди, запаленої свічки. Трохи спогадів. Трохи усвідомлення, що історія тобою не обмежується і були інші, багато інших. Власне, ти сидиш на їхніх плечах, а точніше на плечах тих, що сидять на плечах ще інших. Піраміда з людських життів. Час, який тільки здається, що минає. Свято життя без лукавого шепотіння розуму "Навіщо все це?". Проста різдвяна магія, коли вже поїв, запрошує напитися узвару, а тоді поїсти ще трохи. Взагалі багато їсти, бо живіт - це життя. Спершу живи, а потім щось вирішиться. Якось буде. Дочекатися наступного Різдва - все, чого ми бажаємо. З огляду на війну - не так і мало.