Олена Стяжкіна: Міра для Нового Року

- А у нас директор відділу продаж прийшов у костюмі зайчика!

- Стрибав?

- Та ні, тільки співав, коли напився. А у вас?

Конкурс гірлянд і салатів олів'є? Біг у мішку? Співи у караоке? Урочиста читка вітальної телеграми від Діда Мороза з профільного міністерства? Хороводи? Бенгальські вогники? Дефіле у вечірніх сукнях? Тортики з масляним кремом? Постріли корками "Шампанського"? "Ёлочка зажгись"? Бандуристи, реп і майстри фортеп'янові музики? Премії у конвертах? Промова начальника із подальшими поцілунками його дупи? Багато селфі і групових фото? Приклеєні посмішки і аплодисменти, що переходять у потужні овації? Сварка, бійка і тимчасова втрата пам'яті? Як це було у вас?

Як ви готувались до свята у країні, що третій рік потерпає від російської агресії?

Ні-ні, нічого такого. Жодних звинувачень. Бо - класика жанру. Ніколи не було інакше. Пир Валтасара чи пир під час чуми - поза етикою, але іншої норми людство не виробило. Хіба що міру, міру між show must go on і культурою стриманості та гідної скорботи. Але міра ця дається важко. Іноді не дається зовсім. І тому феєрверки і салюти, що звук їх нагадує залп мінометів чи "градів", і тому м'ясо, а не піст, і тому "ти помреш сьогодні, а я завтра".

Зрештою, правила святкування Нового року - найстійкіша радянська традиція, вона ж - комуністична пастка, яка живиться нашими зусиллями, стверджуючись суцільною брехнею та підлими підмінами. Вкравши у людей святого Миколая та Різдво, більшовики всучили їм "сімейне свято", ялинку і Діда Мороза. У минулому, дохристиянському світі той вважався Володарем води, Володарем ночі і Володарем світу померлих. Однак "відмитий" до майже святого, він був доправлений до дитячих садочків, отримав сезонну роботу у "бюро добрих послуг", став годувальником акторів-невдах. Звісно, його було викрито за "бороду із вати", однак йому вдалося стати тим, від кого чекали дива, добра і подарунків. Неспроможний бути ані святим Миколаєм, ані немовлям Ісусом, він являвся дітям і дорослим завжди напідпитку. З чесного в нього був тільки червоний ніс.

Дозволена радість радянського Нового року була простою - поїсти. Поїсти від пуза, поїсти "красиво", "багато" і "жирно". Поїсти із наївною надією, що проголошувалась у приказці: "Як зустрінеш Новий рік, так і проведеш". А тому салати, що вони стікали майонезом, м'ясо "по-французьки", холодець, язик, копчена ковбаса, сир, бутерброди з ікрою були сакральним закляттям майбутнього харчового достатку, який, щоправда, ніколи так в радянські часи і не настав. Однак у чарівну ніч марилось, мріялось, вірилось та їлось. Їлось те, що діставалось із боями, що відкладалось "на потім", що чекало свого часу місяцями, а потім - щедрою рукою - кидалось на стіл.

Сімейне свято, яке ніби дозволяло приватність, ніколи так і не стало по-справжньому особистим. Той самий поводок, на якому влада виводила травневі чи "жовтневі" демонстрації, просто було трохи подовжено. Але не так, щоб до повної невидимості та нефункціональності. Бо "Карнавальна ніч" як візуалізований радянський "корпоратив" завдавала правила для святкування "великою радянською родиною", що тужилась перетворитись на родину аристократів, яка дає новорічний бал. І ніби обіцяне владою приватне перетворювалось на тривалу підготовку "номерів художньої самодіяльності" і примусово-добровільне вдягання карнавальних костюмів і масок. Заячі вуха і клоунський ніс ми не можемо зняти і досі. Іноді вони стирчать навіть у дуже пристойних людей і не в часи карнавалу.

Заячі вуха і міра для Нового року

Якось виходить, що ми не можемо ані виробити, ані осмислити міру як норму етичного і естетичного. Чи, може, не ми всі, а тільки я сама? Я сама не знаю, як воно - вдіяти правильно? Моя колега третій рік поспіль автоматично, без будь-якого завзяття та роздратування, переводить всі витрати - свої і чужі - в celox і тепловізори. А інша хизується черговим айфоном, говорячи: "Яка ще війна? Треба жити як люди, а не сидіти у злиднях". І правди, що б мала бути десь посередині, власне посередині і немає. Принаймні, я в таку не вірю.

А з Протагором, котрий зауважив, що "людина є мірою всіх речей: існуючих у тому, що вони існують, а неіснуючих у тому, що їх немає", скоріше, згодна. Тож, виходить, що з тим клятим Новим роком треба просто шукати людей, які проголошують існуючим той самий світ, який існує для мене. Дитину, прикладом, яка чекає на Миколая та Різдво, і своєю чесною вірою в диво є тією, за кого стоїть український воїн. Маму, яка, постуючи, святкує Новий рік, яка тримається і не плаче, бо Син Божий дає їй надію на вічне життя того, кого вона втратила. Тих, хто підніме чарочку з близькими, бо ж традиція, куди подітися, однак тиші в тому застіллі буде більше, ніж непристойного галасу.

І якщо я теж міра всіх речей, то виходячи з цієї первісної невід'ємної суб'єктивності, мабуть, можу дозволити собі вважати неіснуючими тих, хто не вміє перераховувати на celox своє марнотратне бажання не бачити війни і хоче залишатися істотою, підготовленою для вчорашнього життя, де цінності - це поїсти, попити, пострибати у мішках та купити собі дорогу забавку на заздрість всім сусідам?