Майдан без героїв та інші трагедії

Якщо дивитися на життя пострадянських країн через призму фільмів, що представлені на фестивалі східноєвропейського кіно goEast, який проходить у Вісбадені 22-28 квітня, картина виходить сумною. Повсякденні трагедії "простих людей", що відбуваються на київських вулицях, у панельному пітерському будинку, дешевій кав'ярні у Тбілісі чи, скажімо, на угорському цвинтарі старих автомобілів й у словацькому селі, страшніші від того, що кожна з них - буденна, близька, зрозуміла.

Майдан без героїв

Ця трагедія, показана на goEast, - українська. Кінохроніка трьох місяців протистояння на Майдані відновлює у пам'яті ті зображення, які вже давно замінили інші, ще страшніші - з продовження цієї історії.

За великим рахунком, фільм "Все палає" Олександра Течинського, Олексія Солодунова та Дмитра Стойкова - це послідовний переказ того, що відбувалося півтора року тому у Києві: від перших днів, коли дівчата з рожевими щічками завзято співали пісні навколо розведених у центрі міста багать, до останніх, коли площею несли труни під молитву "Отче наш" та скандування "Героям слава!"

У цьому фільмі кожен правий і кожен не правий - у цій багатошаровості, можливо, і є його головна перевага. Демонстранти, у яких нерви вже зведені нанівець, кидають "коктейлі Молотова" та стріляють у міліцію. Демонстранти, яким вистачає самопанування, відтягують інших від схопленого "тітушки" та роздають бутерброди із сиром. Знесений пам’ятник Леніну молотами розбивають на шматки та роблять селфі, ставлячи ноги на щербату гранітну голову. Й поряд - чоловік у чорній хутровій шапці, який закриває "вождя" власним тілом, доки його, знесиленого від поодинокого протистояння натовпу, не забирає "швидка".

Кредит нещастя вичерпано

Застільні пісні, горді, красиві люди, річки вина, - без усього цього неможливо уявити грузинське кіно. У трагікомедії "Кредитна лінія" Саломе Алексі (спільне виробництво Грузії, Франції та Німеччини) таких деталей вдосталь. Тільки от розігруються знайомі мізансцени якось "неправильно". Застілля відбувається майже за порожнім столом, багатоголосся розливається на тлі світлого прямокутника на вицвілих шпалерах: велике дзеркало, що колись висіло тут, давно здали до ломбарду. Як і чайний сервіз, кришталеву люстру, каблучки, сережки, - одним словом, усе, за що можна було уторгувати хоча б щось. Одна з гостей нічого не їсть: необхідні їй операції з видалення метастаз коштують кілька тисяч доларів, яких у жінки просто немає. Але якщо у неї розвинеться анемія - їх зроблять безкоштовно.

Фінансові проблеми головної героїні Ніно зростають, наче сніжний ком: треба заплатити за приватну школу дочки, за лікування бабусі, відсвяткувати ювілей матері - ще й так, щоб вона не здогадалася, що свято відбувається за рахунок її ж закладеної каблучки. Під веселий музичний акомпанемент Ніно оббігає місцеві ломбарди, банки та обміни, а також друзів, які готові позичити хоча б щось. Окрім музики нічого дуже веселого у цьому фільмі немає. Він закінчується виселенням Ніно та усієї її родини з дому судовими приставами. Ще сумніше стає від останнього кадру, який повідомляє, що більш, ніж 170 тисяч родин у Грузії втратили власне житло через те, що не змогли виплатити кредити, взяті у 2009-2013 роках.

Страшне кохання

У певному сенсі трагікомедією можна назвати й документальну стрічку австрійської режисерки Іветти Лекер "Якщо сліпить, розплющ очі". Її герої - "діти перебудови", як вони самі себе називають, - ВІЛ-інфіковані наркомани з 20-річним стажем. І при цьому - тверезі реалісти, які розуміють, що довго їм прожити не вдасться. Жанна, з напівпаралізованою рукою та темно-жовтими від нікотину пальцями, не збирається зав'язувати із героїном: який сенс, якщо все одно скоро помирати? Її розкудлане волосся й перекошене обличчя не заважають побачити, якою красивою вона колись була. Їй здається, ще є чим пишатися - одного разу на шляху за наркотиком таксист розповів про проститутку, яка дуже щиро ставилася до своєї роботи. У цій історії Жанна одразу впізнала себе: таким чином у ті часи вона заробляла на героїн і для себе, і для Олексія.

Сьогодні працює лише він: вдень допомагає іншим наркозалежним з ВІЛ, а ввечері турботливо вводить Жанні - й собі - чергову дозу. Роздратований її безкінечним базіканням, Олексій, тим не менш, не може залишити подругу, адже сама про себе попіклуватися Жанна вже не в змозі. Вони жартують, обіймаються, катаються на інвалідному візку в якому він вивозить Жанну на прогулянку. У них навіть є хом’як, якого вони обожнюють - годують огірком та пасками. "Не дитину виростили, так хоч його! Виріс порядним хом'яком!" - хрипло сміється Жанна, чию дочку забрали соціальні служби.

Одним словом, таке кохання. У квартирі з білими шторами, розшитими квітами, його достатньо: старенька мати Олексія, з якою вони живуть, наварює безкінечні каструлі супу, щоб синочкові було що поїсти. І попри свій вік, працює кондуктором у автобусі, аби заробити йому ж на дозу. Й з Жанною вони, судячи з усього, знайшли спільну мову. Щоправда, маленька сива жінка все ж таки вірить, що якби не вона, її улюблений Олексій зміг би зав’язати: він же сам їй про це казав.

Все це - дуже сумні фільми, звісно. Але це, в першу чергу, хвилює тих, хто робить серйозне кіно про сьогоднішнє життя в Росії, Україні, Грузії. Адже кажуть, що хороші новини - це не новини, на перших шпальтах газет не часто можна знайти. Але все ж таки це не означає, що їх немає зовсім.