Лариса Денисенко: Коли замість традицій Різдва - зима

Під час зимових свят, коли навіть соціальні мережі сповнені відтворенням традицій язичества та християнства, заплетених в тугу косу, особливо відчуваєш власну майже-непричетність.

І, передовсім, не через абсолютну світськість.

Моє Різдво - не дідух і не кутя, моя пам'ять обрамляє це народження Христове різдвяними вінками, букетом живих троянд у вазі, що стояла на виплетеній бабусею серветці, огортає цитрусово-цинамоновим запахом. Ніхто і ніколи не пояснював мені, що це взагалі символізує, просто прикраси до зимових свят, предтеча нового року.

Жодної дванадятки пісних блюд. Жодних вертепів та колядувань. Хіба що міські дитячі ворожіння: на каві, на блюдці, що крутиться, на книжках померлих поетів, на шістьох олівцях…

"Щедрик" та "Ave Maria" також були просто піснями, що їх я виконувала, коли співала в хорі, і вони звучали поміж піонерських та інших дитячих пісень світових класиків та радянських композиторів. Нічого більше, могли бігти мурашки тілом, але не було жодних знань, родинних спогадів, символічності.

Багато людей серед моїх знайомих мають глибоке коріння, котре занурилося в нашу землю, відчуває та підживлюється нею. Це стільки всього пояснює, настільки скеровує, настільки підтримує; цінність таких речей усвідомлюєш виключно із дорослішанням. Коріння в якийсь спосіб вцілило або ж відновилося після нападів капустянок, направду єдиних динозаврів, що вижили із прадавніх часів, та ненажерливих личинок хрущів.

Я ж опинялася серед природи тільки на дачі, в наметі або невеличкому готелі.

Місто, де я народилася, де живу, для мого коріння може запропонувати хіба що клумбу. Що там раніше було? Пісок, глинозем, вода, а може, й бетон?

Місто щедре та велике, провінційне та благодушне, приймає всіх та приймає все. Скільки історій та традицій ховається в старовинних будинках, стільки ж порожнечі та мовчання причаїлося там.

Навіть моя мова, котру я не отримала в пакеті від народження, мова, вивчена вже після мого двадцятиріччя, книжково-літературна, із залишками русизмів та запозиченими, передовсім, на Галичині, діалектами, дезорієнтує людей: звідки я є.

"Ви ж не з Галичини?"  - питають про всяк випадок невпевнено. Здивовано: "Ви з Києва?" І майже категорично: "У вас зовсім не київська вимова". 

Звичайно, що традиції я можу відтворити за дописами етнографів, спостереженнями та завдяки історичної пам'яті інших. Я можу створити нові. Я можу вдатися до реконструкцій.

Але я досі не усвідомила, що із цим всім робити, що робити, коли історія власної родини закрита та відцензурована ретельніше за таємні архіви, і живих носіїв фактично нема. Ті з них, кому вдалося не загинути, пішли із життя мовчазними рибами.

Відтак моя історія дивиться на мене з криївок і шахт; мовчить до мене кістками Бабиного та Холодного ярів; співає до мене з хат та оперних залів; гудить до мене білими кораблями та чорними заводами; звертається до мене тими, хто підкорився та вижив, і тими, хто боровся та загинув; гойдає мене степовими вітрами, вмиває мене густими росами; відшепочує мольфарами та відьмами,  рве серце голосами вдовиць та сиріт, закликає сурмами та трембітами, попереджає церковними дзвонами; відлунює моє ім`я високо у  горах; вишиває мене білим по білому, вкриває різними символами та мовами, котрі, здається, може побачити та зрозуміти тільки Бог.