Володимир Рафєєнко: Смерть з присмаком травня

Смерть дуже любить весну та теплі літні дні. Принаймні з 2014 року. Принаймні у нас в Україні. Може, так було завжди, але я цього раніше не помічав. Протягом всіх цих років, котрі пройшли для мене під знаком війни з Росією, кожного разу, коли на тлі квітучих травневих українських днів виступає профіль Смерті, я думаю про те, що це війна знімає свій врожай.

Вбили журналіста Аркадія Бабченка. А на дворі стоїть прекрасний травень, не дуже спекотний, не дуже прохолодний. Полуниця визріває. Вітер свіжий і сильний. А шестеро дітей Аркадія - нехай і прийомних - більше ніколи його не побачать. Я дивлюся на їх фото на його сторінці у live journal  і думаю, що влітку та повесні війна для країни-агресора перетворюється на прекрасну прогулянку. Прогулянку нашими душами, нашими страхами, нашими долями. Що вони намагаються зробити? Вони бажають залякати всіх нас. Всіх, хто твердо знає, з чого всього це почалося і чим має закінчитися.

Вони намагаються зробити все, щоб кожен з тих, хто здатен бачити та артикулювати правду, триста разів подумав, перш ніж сказати її, а потім вирішив все ж таки промовчати. Бо життя, то є життя, а що з тобою стане після того, як до тебе завітають гості з російського потойбіччя, то нікому невідомо. Їхня мета - відібрати в нас голос, посіяти зерна сумніву та зневіри. Вони приходять з темряви і у темряву зникають. Вони вголос сміються і радіють своїм чорним перемогам, притому послідовно і вперто намагаються вбити не тільки ту чи іншу людину, а саму правду. Саме так сприймається повідомлення про те, що слідчий комітет РФ порушив кримінальну справу за фактом вбивства Аркадія Бабченка. Цьому ж цинізму немає назви у людській мові. МЗС Росії закликав "українську владу докласти всіх зусиль до оперативного розслідування" цього вбивства. Ці щури, як виявляється, "розраховують" на "профільні міжнародні інстанції". Тобто, перекладаючи на буденну мову, саме на те, що в кожному випадку знайдеться певна кількість людей, котрі повірять їхній безпринципній нахабності. І не бояться вони ні людського, ні Божого суду.

Вони приходять до нас, до нашого дому і вбивають, вбивають, вбивають. Але я впевнений, що ця потвора вмирає і вона мусить згинути. Хоча б тому, що на небі я бачу світлі хмаринки, а за парканом моєї оселі весело сміються та здіймають галас діти. А ще я думаю, що Україна живе. Хай через біль війни, через страждання та надмірні зусилля зі збереження власної незалежності. Бо нинішня російська влада, хай би як там не здавалося, натомість просто виживає. Нарощує потенціал вбивств для того, щоб боялися. І перш за все, свої власні громадяни. Ясно, що вбивство Бабченка - це такий черговий сигнал для них, мовляв, бачите, що з вами стане, якщо ви вирішите мати свою власну думку, якщо у вас з'явиться дурна потреба в совісті та честі. Їм потрібно, щоб не залишилося на їхній території нікого не причетного до цієї вакханалії Смерті. Бо як би там кому не думалося, але жоден росіянин в цій бійні, що ведеться від його імені, не залишиться незаплямованим. Смерті, що приходить весною та влітку, потрібен моноліт помертвілих сердець.

Звичайно, що вони такими себе не відчувають. Кожен в сучасному світі здатен вибирати той інформаційний простір, що йому пасує та дозволяє існувати більш менш комфортно. Російськи дописувачі Facebook пишуть про загиблого як про письменника, котрий писав у "воєнній тематиці", та порівнюють його творчість з сумнозвісним військовим злочинцем Захаром Прилєпіним. Вони зважають на відсутність в нього емпатії до загиблих при падінні літака Ту-154, що летів до Сирії, учасників ансамблю Александрова. Кажуть, що він сам був плоть від плоті війни.

Що можу сказати з цього приводу. Прозу Бабченка не читав, натомість читав деякі його статті. Прозу Прилєпіна читав і ніколи не зрозумію людей, що серйозно ставляться до нього як до письменника. Але все це не має значення. У кожного врешті-решт свій смак, своя проза і своє ставлення до вбивства людей в країнах, що межують з твоєю.

А от що стосується питань, пов'язаних з емпатією, маю сказати, по-перше, Царство небесне всім загиблим. Є Божий суд і, звичайно, не нам за нього приймати рішення. Як сказано у Софокла, не знаємо, чи так там судять. Але, думаю, у певних людей в певних обставинах може не виникати емпатії саме тому, що її занадто багато на тому боці. На тому боці до самих себе, до тих інтелігентних освічених росіян, що виправдовують вбивства, йдуть на постійні домовленості зі злочинною владою, підписують листи про підтримку політики війни в Україні, закривають очі на діяльність власних співгромадян, котрі з автоматом в руках йдуть вбивати людей у сусідню країну. До тих, що з такою легкістю готові вірити в те, що Україна сама на себе напала. Бо якщо не сама на себе, то що тоді лишається? Навіть моторошно подумати.

Останній день травня тішить серце, хоча, звичайно, задоволення від нього отруює думка про те, що і ця смерть врешті-решт забудеться. І хоча весна дійшла до свого краю, нас чекають літо і довгі теплі дні тієї війни, що закінчуватися не збирається.