Місто дитинства як непідконтрольна територія

Якось нещодавно у приватній розмові мене запитали, як я бачу те, що відбувається зараз на Сході України. Саме питання таке, розумієте, не дуже просте, тим більше для гуманітарія та філолога. Не встиг я зібрати до купи думки, як його ускладнили: Донбас, взагалі, це Україна? Чи вже не Україна? Чи, може, ви вважаєте, що ці території для нас цілком і повністю втрачені? А якщо не втрачені, чи маєте бажання повернутися туди? Тобто зараз можливо чи ні - уявити Рафєєнка, котрий повертається до звільненого Донецька?

Зрозуміло, що це дуже різні запитання, але раптом я відчув потребу щонайменше їх якось осмислити. Іноді треба намагатися бути чесним хоча б із самим собою.

Треба одразу зауважити, що я жодним чином не експерт з питань реінтеграції, тим більше, що на окупованому Сході не був уже понад три роки - з самого липня 2014-го. Звичайно, залишаються якісь зв'язки, регулярно, хоча й досить нечасто хтось приїздить звідтіля в гості до мене на Київщину. Слава Богу, ніхто не скасовував телефонні розмови та скайп. Єдина група, на яку я підписаний у Facebook, - група "Говорит Донецк", її ведуть якісь люди з проросійськими поглядами, що мешкають в окупованому місті мого дитинства.

Більше того, наступаючи на горло стратегії відгородження від різноманітних форм сучасного божевілля, я залишив серед своїх друзів декількох знайомих з довоєнних часів, яким, м'яко кажучи, "руський мір" остаточно виїв мозок. Майже кожен їхній пост, якщо він з'являється у моїй стрічці, викликає у мене доволі складні емоції. Однак я читаю весь цей непотріб, щоб знати, про що вони говорять і що саме думають. Тобто зберігаю, наскільки це можливо, хоча б примарну можливість чути і відчувати залишене місто. Ну і крім того намагаюся вловити хоча б якісь ознаки раціонального мислення у представників української влади, які так чи інакше опікуються питаннями Сходу. А раціонального в тому, що робиться, дійсно небагато - хай мені вибачають всі причетні.

І перше, що можна констатувати, - окуповані території живуть в іншому вимірі, ніж континентальна Україна. І річ у тому, що навіть ті з донеччан, які зберігають проукраїнські погляди, доволі часто не розуміють державну політику стосовно них - тих людей, що опинилися там, поза межами країни, при тому дуже часто не маючи жодного вибору. В першу чергу це стосується пенсіонерів, які все життя працювали, заробили свої копійки, а зараз не мають можливості не те що жити в Україні, але просто виїхати з окупованих територій і, як то кажуть, "оформитися" як українські пенсіонери. Вони старенькі, вони часто-густо дуже хворі, вони не мають жодної надії і жодного порятунку, крім тих грошей, що їм таки виплачує окупаційна влада. У випадку з тими людьми, котрих я знаю особисто, це тисяча російських рублів на місяць. Скільки це буде на наші гроші, порахуйте самі. Дуже небагато. Цього навіть на хліб не вистачить, не те що на ліки. І я все розумію. Іде війна, українська держава змушена боротися і виживати. Але, люди добрі, не за рахунок старих та немічних, котрих, врешті-решт, ми кинули там напризволяще.

Але то таке. Це те, що болить мені вже давно, і немає на те ради. Ясно, що на мої слова можна сказати багато чого розумного. І я справді не знаю, яким має бути механізм забезпечення цих людей, тобто не маю, що запропонувати.

Єдине, що мене дивує: торгувати з ворогом ми здатні. Причому навіть, якщо вірити тим даним, що просотилися у ЗМІ, з року в рік збільшувати обсяги цієї торгівлі. А от забезпечити власних пенсіонерів - це для нас занадто складне завдання. Але що тут скажеш. Нічого. Жодна дискусія нікому в цій ситуації не допоможе. Але ж я і не для дискусій все це пишу. Радше для себе.

От натомість думаю про те, що за ці роки у Донецьку та Луганську народилися не менш як чверть мільйона дітей. Кому вони потрібні? Місцевим ватажкам чи їхнім російським керівникам? Дуже сумніваюся. Вони ж цими дітьми прикриваються усі ці роки. Думаю про школярів, про дітей у дитячих садочках. Про ті пісеньки та казки, що їм розказують їхні батьки. Про підлітків, котрим ненависть до всього українського закладають у мозок всі роки війни. Про ту прірву, що росте між нами. І мені дедалі важче і важче повірити в те, що колись стане інакше. Бо ці люди зараз не потрібні нікому і в першу чергу нам, їхнім співгромадянам.

Можу навіть собі уявити: ось вона перемога. Кордони знову наші. Донбас повертається в Україну. Але скажіть мені, якими будуть механізми цього повернення? Наразі їх немає, немає просто стратегії, чіткого уявлення, яким воно повинно бути. Бо ніхто не наважується проговорити, а що таке Донбас для нас? І за що, власне, ми воювали? За території, за людей? Найгірше те, що так звані патріоти цих псевдореспублік вже за кілька місяців після нашої перемоги будуть вчити нас українському патріотизму. А тягар чергової зміни обставин, як завжди, стануть відпрацьовувати діти, жінки, старенькі. Бо прислуховуючись до тих сигналів, що транслює влада, чесно кажучи, складається враження, що нікому вже той Донбас не потрібен. І прийняти його неможливо, і відпустити не можна.

Та як би там не було. На вуличках мого дитинства ходять інші люди. Мене там немає і, на все воля Божа, але, здається, ніколи більше не буде. І серце моє болить і болить.