Нещодавно я зустрічалася в Ужгороді з переселенками з Лисичанська і Сєвєродонецька. Це були мами з крихітками. "Ми тут можемо жити до закінчення війни і ще пів року після", - сказали вони. Такою є домовленість із власником помешкання. І я у цій фразі почула стільки всього: від справжньої людяності до тотальної невизначеності.
Багатьом немає куди повертатися: окупація, зруйновані оселі та бізнес, відсутність роботи, не кажучи вже про втрати близьких і рідних. Немає жодного "больометру", щоб виміряти інтенсивність емоцій чи масштаб втрат. Але так чи інакше більшість, а це ті ж мільйони, нікуди не поїдуть. Цього вересня я бачила, як багато батьків щиро вдячні українським захисникам за можливість віддати дітей у рідні школи. Попри все.
Немає якоїсь однієї правильної відповіді, правильного знаку пунктуації у фразі "Поїхати неможливо залишитися", вибір кожен робить сам, залежно від обставин. А він у всіх випадках нелегкий: чи відкривати чужим ключем безпечну бездомність за кордоном, чи залишатись у небезпеці, але вдома, і за кожної повітряної тривоги "ворожити, як на ромашці": прилетить-не прилетить.
Коли я чую, що треба евакуювати усіх людей із зон бойових дій, то хочу запитати тільки одне: як ви собі це уявляєте? Той хто хоче, а головне, може - їде. Люди вирушали із мінімумом речей, часто евакуаційним транспортом, і не завжди ця евакуація була тільки на захід. Комусь пощастило вибратися власним авто, взяти більше необхідного, але попрощатися на блокпостах із грошима. Хтось ніколи вже не потрапить до пункту порятунку. Власне, саме зараз ми знову маємо нові "Бучі" - на звільнених територіях біля Харкова чи не кожне село чи містечко таке. Чого тільки варті новини про Балаклію та Ізюм, інформація про катівні росіян, про викрадення людей.
Читайте також: Деокупована Балаклія: що залишили після себе росіяни
Отож, найголовніше - усі, кому вдалося врятуватися, робили це не для того, щоб їм десь дорікали. Українці тікали від війни та смерті, а не досвіду, якості життя, здобутої освіти, професії чи власних статків. Власне, неодноразово помічала, що в уяві середньостатистичної більшості біженець або вимушений переселенець обов'язково має бути бідний. Так, безумовно, дуже багато людей, що втекли від небезпеки (і це слово я особливо наголошую), не могли взяти з собою, наче равлик, свій дім - у когось він просто згорів. Але цілком можливо, що люди мали грошові заощадження, не втратили роботу (це особливо стосується дистанційного формату праці) або завдяки своєму досвіду швидко адаптувалися в новій реальності. Вони тікали від війни та смерті й винищення, що вона приносить, але не від розміру свого гаманця та професії.
Тому мене особливо обурюють люди, які дивуються майну втікачів від війни, мовляв, чому це він/вона навіть у такій критичній ситуації має більше, ніж я у відносно мирних умовах. Такі речі мені доводилося чути в більш безпечних регіонах України стосовно людей, які приїхали на своїх авто чи й далі могли собі дозволити обідати у ресторанах. Ця токсичність та маніпуляція працює дуже небезпечно: вона начебто скасовує сам факт втрати, війни і, ще раз наголошую, небезпеки.
Саме прагнення безпеки спонукало деяких батьків віддавати своїх дітей, скажімо, не до київських шкіл, а до закордонних. І це не так про лимони, з яких можна зробити лимонад, як про особисте рішення кожного у кожній індивідуальній ситуації. Я захоплююся, як мої співгромадяни дають собі в цьому раду.
Читайте також: Катерина Бабкіна: Що ще ми тепер знаємо про День знань
Згадані переселенки в Ужгороді організували ремонт у зовсім нежитловому приміщенні, у деяких із них хворі чи травмовані діти - і вони намагаються забезпечити їх усім необхідним, як можуть. Ось хлопчик - до війни це була звичайна радісна дитина, але він просидів під завалами, сам - і тепер із ним займається психолог. Коли я бачу радість на обличчях таких людей, то думаю, що вони і є найкращі коучі, а їхні усмішки - безцінні.
Читайте також: Як Київ відбудовує пошкоджені від російських обстрілів будинки
Багато моїх знайомих і колег вирішили не здаватися - вони залишаються в Україні, працюють, хто як може, підтримують армію. І письменники, які могли б писати енний рядок роману, зараз воюють чи волонтерять. Наприклад, прозаїк Артем Чех, який зараз міг би презентувати новий переклад свого роману, тримає в руках не ручку, а автомат. А письменник Андрій Любка зібрав уже на п'ятдесяте авто для фронту. Як писав український поет Євген Маланюк: "Стилет чи стилос?" Багато хто вибрав стилет. Це величезна ціна свободи. І я перед нею схиляюся.
Багато інших моїх знайомих також вирішили не здаватися - і поїхали за кордон: працюють, вивчають нові мови, вступають в університети, дбають про дітей, донейтять на українське військо, живуть і творять далі. І так, це не подвиг - не всім бути героями. Цілком очікувано, що частина тут також скористається правом "жити до закінчення війни і ще пів року після", і ці пів року розтягнуться на ціле життя. Але головне - щоб воно було, це життя і кожен його день. Не те, що пів року.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.