Я дивлюсь відео, як маленький син моїх друзів робить своє перше коло на велосипеді у нашому прекрасному ландшафтному парку в Бучі. Вечір 23 лютого, завтра у їхніх вікнах зачорніють вибухи аеропорту, почнеться війна ...
Читайте також: Щоденник війни. У передчутті
І думаю: кого росіяни прийшли денацифікувати? Наших дітей? Цього хлопчика на велосипеді? Чи ту дівчинку, яка все питає, коли повернеться додому? Чи ту дитину, котра ридає над убитою мамою?
"Що, українське плем'я, вимираєте?" - єхидно запитували нелюди в евакуйованих мешканців Приірпіння, цього "щита" Києва, коли ті по двох тижнях підвалів і обстрілів таки дісталися до гуманітарних коридорів і блок-постів. Але російська армія все одно цинічно обстрілювала ці наперед узгоджені маршрути. Хоча чекайте, вираз "наперед узгоджений" тут виглядає знущанням, бо про що можна домовлятися з тим, хто прийшов тебе вбити?
На мене особливо діють записи перехоплених українськими спецслужбами розмов російських солдатів з рідними в Росії, де на тлі лепечуть діти. Ось дружина російського вояки наче трохи дивується, що її чоловік десь там убиває якихось українських цивільних, а потім радіє, що їй перепаде "трофейний" блендер... Але чим смакуватимуть потім пороблені цим блендером котлети? Чи усвідомлюють рідні російських солдатів силу прокляття, яке до них прийде з України? Адже як люди "глибоко духовні" окупанти просять поставити за них свічку, помолитися, сходити до ворожки, здійснити захисні обряди (потрібне підкреслити).
Читайте також: Щоденник війни. Біографія між харківських руїн
Я дивлюся відео розбитої ворожої колони на вулиці Вокзальній у Бучі - фото звідти ви могли бачити на головних шпальтах багатьох видань. Тут я ходила сотні разів, зупинялася біля невеличкого скверика із кафе з тераскою, купувала каву, милувалася корабельними щоглами сосен, годувала з дочкою голубів. Я все любила: життя, книжки, подорожі, плани. І от я дивлюсь відео, чую утробний голос його автора: "Та я життя свого не пошкодую...".
І думаю: кого ви прийшли демілітаризувати? Наших чоловіків, військових, нашу армію, армію незалежної країни, до якої ви вдерлися вісім років тому, а тепер вирішили нарешті скинути перед світом облудні маски? Тепер я милуюся чорним гамузом розбитих танків, яким не місце на моїй землі. І я далі все те саме люблю, тепер ще більше, по-особливому.
Читайте також: Ганна Улюра: Книжки про війну, або Коли бракує слів
Кому вони розказують про історію? Києву? Мені здається, що навіть школяр уміє користуватися хронологічними таблицями. Мій прадід, дореволюційний землемір, залишив чудові спогади про нашу родину, ця внутрішня, локальна історія на тлі "великої історії" видається особливо цінною. У ній розсип нашої географії: Фастів, Біла Церква, Васильків, навколишні села та містечка, Київ.
Написана в радянський час українською, з просторіччями та елементами старого правопису, ця наша "семейна" хроніка є живим свідченням того, що українцям завжди треба було боротися за право на існування. І моїм предкам-козакам, і їхнім нащадкам, що розвивали освіту на Київщині (поміж них був, наприклад, Гаврило Зубченко, на початку минулого століття активний учасник Української думської громади в Петербурзі, займався аграрними питаннями, підписант Виборзької відозви 1906 року), і тим, хто протистояли сто років тому навалі більшовиків, тим, хто пережили Голодомор 1932-1933 років, і так далі, у плетиво історії. Спробуйте сказати цьому родовому дереву, вкоріненому на цих землях століттями, що його хтось вигадав. Цим обличчям із фотоальбомів, що вони не знають хто вони. Українці. Кожен зі своєю історією. На своїй землі, у своїй країні. Все інше - від лукавого.
... На відео маленький хлопчик робить наступне вело-коло навколо озера. У ясному небі ключ - це повертаються журавлі.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.