Над їхніми головами перемовлялися пташки. Одна з них запитала у Біллі: "Цінь-цві-рінь?" Це фінальні речення найкращої, мабуть, книжки про війну. "Бойня номер п'ять" Курта Воннеґута. Роман про бомбардування Дрездена і про подорожі на планету Тральфамадор. Ветеран війни, помічник капелана Біллі Пілігрим знає механізми історичної пам'яті та таємниці часу. Йому все пояснили тральфамадорці (коли Пілігрим був у психлікарні). Тепер Біллі стрибає часопростором в пошуках Абсолюту і прощення (не дарма ж так зветься). Родився, воював, вивчився на оптометриста, вижив в авіакатастрофі, лікується в дурці, виступає на телебаченні, розповідаючи як його викрали інопланетяни. Він намагається врятувати світ від самознищення чи бодай врятувати себе.
В оригіналі фінал ще сильніший, суто за звукописом: "Poo-tee-weet?", але зараз я хочу процитувати його саме в українському перекладі. Автор, який мав біографічний досвід війни, який триста-з-чимось сторінок намагався цей досвід описати, рефлексувати, передати, раптом враз і дуже чесно здався. Він закінчує свою розповідь буквально пташиною мовою, питанням, яке озвучити людською мовою неможливо, позаяк не має людська мова таких ресурсів - обмірковувати війну. От не має і все тут. Бо це поза межами людського. Поза спроможностями свідомості, а значить, мови.
Гомеру у Києві нудно
На другий день повномасштабного вторгнення (в Україні саме так вимірюють час - перший, третій, восьмий, дванадцятий день) під вибухи поблизу я зачинилася у ванній своєї київської багатоповерхівки, обклавшись грубими ковдрами, що в разі чого нібито убережуть мене від уламків. Укриття поблизу не могло вмістити всіх мешканців мого будинку, а самотні жінки середнього віку - не аж таке цінне життя, і то за свідомим вибором воєнного часу.
Я зачинилася у ванній і взялася читати. Це була "Іліада". І це єдина з книжок - єдина з тисяч книжок про війну, - що відповідала моєму внутрішньому стану. Чиста дія. Ніякого нюансування. Ніяких спроб описати відтінки жаху, страху і готовності (о, їх виявилося безліч, щомиті прибували нові). Є люди, які виходять на поле бою. Є люди, які б'ються. Люди, яким умирають. Люди, які оплакують. Люди, які перемагають. І не намагаються осягнути, в якому колі пекла вони зараз опинилися, і чому, і навіщо.
Чотири базові сюжети, вичленовані Борхесом: місто в облозі; повернення додому; пошук артефакту; самогубство бога. Вибір не настільки багатий. І вибір на користь "Іліади" у Києві 25 лютого був очевидним, правда ж?
Під чотири поспіль вибухи (це атакували київську ТЕЦ неподалік) я прочитала про щит Ахілла і закрила книжку. Гефест щойно викував Ахіллу щит, з яким той піде на битву з Гектором і переможе. На краях обладунків хвилювався могутній Океан. У новинах щойно повідомляли про спротив прикордонників з острова Зміїний, які послали російський корабель у правильному напрямку. Зміїний зветься ще й Островом Ахілла, навіть є легенда, що саме там похований щит героя… Нестерпне перетворення художньої умовності на позахудожню реальність.
Читайте також: Катерина Бабкіна: Спирт чи мотузка, книжка чи ніж?
Нестерпне дежавю. Зачинена ванна, вибухи, жах і Гомер. Звідки я це уже знаю, звідки? - Раптом загадала. Читала воєнний щоденник, написаний в блокадному Сараєві майже тридцять років тому. Там була така ж сцена: цивільна людина у ванній під вибухами читала "Іліаду"; ту сцену я (свідомо чи ні) відтворила. І закрила книжку, і більше не намагалася втекти у світ, де завжди до того мала порятунок.
Нічого з того, що я читала про війну, не збігалося з тим досвідом, який я переживала. Літературний твір не містить випадкових елементів. Будь-яка історія, що ми її розказуємо навіть у найхимерніший спосіб, місить чітку формулу "причина-наслідок". І цього всього у реальному досвіді не є. Війна - випадковий елемент, йому в літературі не місце.
Вісім років пишемо про війну
Вісім років в Україні пишуть книжки про війну - прозу, поезію, драматургію. Хороші книжки і погані. Корпус прози про АТО дуже різнорідний - від спогадів до фентезі, від побутового нарису до мелодрами. Вісім років відбувався пошук адекватної форми, щоби розказати про екстремальний досвід.
Найчастіше наші прозаїки взорували прозу про Першу світову. Природно, що за вісім років знову в моду увійшов Ремарк. Перезапустився українською Гемінгвей. Ми отримали нарешті Юнґера українською. Так само об’єктом наслідування стала радянська лейтенантська проза. Найневдаліший із варіантів, чесно кажучи.
Читайте також: "Цинічна й підступна брехня": вижилі в Голокості про путінське пояснення війни в Україні
На щастя, одночасно з тим перекладали твори про Другу світову, які давно ми мусили мати українською, переважно свідків Голокосту. Взорували наші автори темне фентезі, де присутня ідея Останньої Битви, на яку виходять, бо є що втрачати і є готовність це втратити заради перемоги світла над темрявою; Останні Битви манили невідворотністю перемоги, але не тріумфу. Відпочивали книжки про АТО на привалах, імітуючи шахрайські романи і вигадуючи власних швейків. Затим вісім років формувався потужний корпус перекладних текстів про війну на Балканах, дуже потужний. Ці романи і оповідання впливали на українську прозу - не тільки ветеранську, на всю українську прозу.
Я пам'ятаю нині кожну з цих книжок. І не буду їх перечитувати, напевно.
40-річні бабусі розказують про війну
А уяви собі, - каже мені колега, - тепер вся актуальна українська література - це ветеранська література. Десь в 2014 році, на самому початку війни, я слухала дискусію боснійського літератора і художниці з Донецька. Він роками пише про свою війну, вона судомно намагалася знайти слова, щоби говорити про свою, і весь час повторювала: "Коли моя бабуся казала про війну, коли моя бабуся розказувала про війну…". Він роздратовано її перервав: "Звикайте до думки, що ви - генерація бабусь, які будуть розказувати про війну".
"Доця" Тамари Горіха Зерня на тринадцятий день виграла Шевченківську премію. Ця книжка - найстрашніше про нашу війну, що я читала. Може тому, що вона написана про цивільну жінку на війні, а я звикла вірити досвідам саме моєї статі. В одній зі сцен роману на кухні сидять дві жінки. Це мала бути кухня - тепло, прихисток. Жінки ледь знайомі, у них спільне горе. Старша ставить перед молодшою відро курячих яєць (треба таке в господарстві, бо годує вояків на блокпостах). І каже: чави, бери по одному і знищуй. І її колєжанка трощить ті яйця - в екстазі, у відчаї, в жаху. Це ж має бути саме яйце - ідеальний символ початку життя, запорука народження і переродження.
Мій примірник "Доці" залишився дома, хай дочекається.
Людська мова для війни не надається
Добра, в сенсі адекватна, проза про війну - це словники по суті (і вся поезія про війну - це суто словники). За вісім років українською з'явилося дві надважливі книжки, про які я думаю ці два тижні, то є щоденники уцілілих. Прімо Леві "Чи це людина" і Озрен Кебо "Сараєво для початківців". Я не знаю більш ємких словникових статей "Людина" і "Збереження себе", ніж ці дві книжки. Нас гріла поезія, - пише Кебо. Буквально, знаєте, люди палили книжки. Нас рятувала поезія, - пише Леві, який читав напам'ять у таборах "Пекло" Данте… Недавно побачила пост, дівчина писала, що завдяки книжці Іди Фінк про шлях-подорож часів Другої світової змогла опануватися і виїхати з-під обстрілів, дайбо' їй безпечного місця.
Читайте також: Втекти від війни: як Львів справляється з потоком біженців
Надвечір восьмого дня я виїхала з Києва. На моєму столі залишилися лежати щоденники Етті Гіллесум - свідчення Голокосту; я зупинилася на фрагменті, де Етті пише: Другу світову несила сприймати через героїзм і жертовність, бо вся ця риторика витерлася в нуль ще за Першої світової; зло же стало банальним і щоденним. На третю ніч - можу заприсягтися - в Києві було чути соловейка. Соловей запитав у Біллі: "Цінь-цві-рінь?"
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.