Що я взяла у мій "евакуаційний" рюкзак, втікаючи від війни? Документи, трішки одягу, ліки, якісь епізодичні фото, ключі, якими не знаю, чи відчиню коли-небудь двері моєї квартири у передмісті Києва і чи буде що відчиняти серед того згарища, на яке вони цю місцину перетворили. Але я не взяла жодної книжки. А книжки, яким би дивним це зараз не видавалося, в певному сенсі не менш важливі за ключі. І тільки тому, що я опинилася у більш безпечному місці, тобто західніше від української столиці, я можу про все це подумати.
Знайома власниця приватного дитячого садка у нашому окупованому ще на початку широкомасштабної російської агресії містечку Буча, пише у своєму Facebook про умисно розстріляних вихователів і вчителів, додає свідчення колег, яким вдалося вижити... У сусідньому Ірпені, як повідомляють медіа, також розстріляли директорку дитсадка “Віночок”.
Читайте також: Щоденник війни. Біографія між харківських руїн
І хіба тільки їх, хіба тільки там, скажете ви. Але це не випадковість, а спеціальний пункт гуманітарної політики "денацифікації" - Росія прийшла воювати не тільки за вплив, територію, а за мову й історію. І повірте, вона в нас різна. Бо інакше не було б чого тим росіянам складати списки "екстремістських" книжок, героїв, тем і вилучати їх із бібліотек на окупованих територіях.
До речі, до "екстремістів" віднесли гетьмана Івана Мазепу. Для українців він один із ключових державотворців, за правління якого у 17 столітті відбувся розквіт українського містобудування та адміністрації. Скажімо, кілька культових споруд відомої Києво-Печерська Лаври у Києві - яскравий приклад архітектури "мазепинського" бароко. Окрім того, його адміністрація причетна до створення важливих законодавчих документів України, серед яких одна з перших українських конституцій - "Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького" (1710). Торік Національний архів Швеції передав для виставки у Софії Київській її рукопис латиною. Цікаво, до речі, чому "братня" Росія ніколи не повертала (хоча б для експозиції!) вивезений оригінал рукопису староукраїнською мовою, який зберігається в Російському державному архіві давніх актів? За триста років можна було б уже його і вивчити.
Цей крихітний екскурс в історію - лише один із моментів ідеологічної війни, яка, вочевидь, для декого не припинялася ніколи, а для багатьох молодих українців стала своєрідним наївним здивуванням. Як це хтось у 21 столітті може прийти у суверенну країну і вимагати переписати історію, змінити факти? Як це не розуміти суб’єктності держави та її історії? Скажіть це тим, хто сьогодні її пише зі зброєю в руках. Я із вдячністю свідома того, що моя літера нічого не варта без їхніх набоїв.
Поки я це пишу - читаю новини про відступ російських військ із київського напрямку, про те, що частина мого містечка суто теоретично стала "напівзвільненою", а практично це означає заміновані дороги та будинки і чималу кількість переодягнених у цивільне диверсантів. Думаю, цим зараз не до книжок, у них інші завдання...
Читайте також: Щоденник війни. У передчутті
Я ж згадую чудову, нещодавно реконструйовану бібліотеку у Бучі (за кілька днів до війни я взяла там кілька книжок). Боюсь уявити, що з нею зробили. А мій дім, мої полиці... на одній з них кишеньковий Російсько-український словник Ізюмова, родом з 1920-х років. Можливо, якомусь російському солдату-мародеру видання стане в пригоді, і він трішки почне розуміти мову, можливо, навіть зможе правильно читати? Адже, як вони стверджують "мы один народ и один язык", а значить, вони б легко змогли опанувати українську. Якби читали, а не знищували книжки. Не руйнували наші бібліотеки. Не вбивали наших учителів.
P.S. Пам’яті усіх невинно вбитих освітян присвячується. Дякуємо, що передали знання далі.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.
Читайте також: "Цинічна й підступна брехня": вижилі в Голокості про путінське пояснення війни в Україні