Олена Стяжкіна: Ті самі дорослі люди

Вчора

Целокс - гемостатик, засіб, що зупиняє кров. Берці - масивні військові черевики на шнурівках з твердим передком. Тепловізор - інфрачервона камера для спостереження. У наших умовах - за ворогом.

Слова 2014 року, значення яких я не знала. Ми - у більшості своїй - не знали. Із сухими борщами, білизною, шкарпетками, системами переливання крові, карематами, консервами, бронежилетами було простіше. Принаймні ми знали, що це таке та де його взяти. У 2014 році в нас не було армії, але був агресор, якому ми - без армії - здавались солодкою булкою, що її можна з'їсти за одним разом. Але - ні. Булка виявилася не солодкою, застрягла в горлі: ані проковтнути, ані вихаркати.

Целокс, берці, тепловізори, печиво, шкарпетки, деревина, лопати… та навіть автівки й мобільні шпиталі. Битва за Крим не відбулася не через зраду, а через розкрадену до нитки армію. Звільнення Донецька та Луганська не відбулося не через уклоністів, які бігали від повісток (хоча і через них, мабуть, також). А через пряме - жорстке та підступне - вторгнення збройних сил Московії.

Але воїни встояли, тому що встояв тил. Дорослі люди взяли на себе те, чого не могла взяти держава. І це тривало. Перший рік потрібно було все. Другий - трошки менше, ніж усе. На третій волонтери отримували дуже конкретні "точкові" замовлення. Стало ясно, що зродились ми таки великої години. Дорослі люди видохнули. Держава впоралась. Фронт стоїть. З їжею, щоправда, стало гірше. Але рецепти сухих борщів не забуті. Якщо що…

Напад COVID-19 виявився таким же підступним, як вторгнення. Щоправда, вірус бив та б'є не тільки нас. На відміну від російської агресії, він видимий та визнаний усім світом. Страшний. Непередбачуваний. Жорстокий.

На відміну від знищеної до 2014 року армії, медицина у нас була. Не тільки "Феофанія", а навіть районні лікарні, у яких стояли ліжка й подекуди навіть були ліки. Така-сяка медицина й лікарі, серед яких, як й скрізь, - справжні герої поруч зі справжніми покидьками. Перед COVID і ті, й інші виявилися голими та неозброєними, голодними та втомленими, незахищеними й неготовими.

Читайте також: Пандемія і закупівлі для лікарень в Україні: дорого, складно, довго

Однак… Однак ніби було трохи часу. Протоколи і практики. Міжнародні гроші на підтримку. "Ковідний фонд". Обіцянки суттєвого підвищення зарплати медичним працівникам. Декларації про державні закупівлі необхідного обладнання. Гучні заяви про "передовий досвід" подолання епідемії, якому заздрять у всьому світі. Карантин. "Велюр". Героїчне затримання злочинця - плавця без маски - силами десятьох працівників поліції. Будівництво доріг. Такий собі метод боротьби з вірусом... Інноваційний. Паніка, під яку можна відкривати окреме міністерство, бо очільників для нього - хоч греблю гати. Страшний щоденний лічильник жертв. Нова національна ідея "будьте здорові". Специфічний спосіб носіння маски - з відкритим носом, бо "нічим дихати". Або неносіння, бо "COVID - це змова масонів, і маски від них не захищають". Мапа з різнокольоровими зонами ураження. ПЦР-тести - або за гроші, або "приходьте за тиждень". Карантин вихідного дня, коли все зачинено, однак до церкви - можна. Напіввагітне, тобто напівдистанційне навчання у школах та вишах. Фіктивні звіти від обласних управлінь охорони здоров'я про те, що "все є, закуплено, підвищено, проведено й вилікувано". Асфальт знову ж таки, який підіймається з доріг, мабуть, для того, щоб прийти на допомогу хворим.

Сьогодні

Але хворим потрібен кисень. Часто саме він - кисень - є вирішальним фактором для збереження життя.

Дихати - 15, 30, 60 хвилин - не означає одужати, однак означає мати шанс. Але кисню не вистачає. Чи так - його немає у значній кількості міських та особливо районних лікарень. Як немає й ліків, іноді - найпростіших.

Читайте також: COVID-19: як в Україні вирішують проблему нестачі медичного кисню

Можна скільки завгодно волати у соцмережах й тегати міністрів та Банкову - користі нуль. Нуль помножений на нуль. Навесні 2014-го, коли перші росіяни захоплювали спочатку площі, а потім цілі міста й містечка, у мережах невпинно тегали міністрів і наївно сподівались на хоч якусь реакцію. А потім люди сказали: "Штош".

Тепер ті самі - дорослі - люди знову знизали плечима, втомлено видихнули, сумно посміхнулися і знову сказали те саме.

Штош.

У їхньому словнику з'явилось нове: кисневий концентратор. У їхніх записниках - телефони фірм та постачальників. Ціни, терміни, логістика, адреси лікарень і адреси тих, хто до лікарень може не доїхати. Їхні мобільні - знову про горе.

Леся, Наталя, Дмитро, Петро… Київ, Львів, Одеса, Харків, Маріуполь… Далі ще не скрізь, але буде.

Читайте також: COVID-19 в Україні: дефіцит тестів і російські реагенти без тендерів

В Україні мало дорослих. Є "мудрій нарід" і недобрі та нерозумні діти середнього віку, яким "мудрий нарід" довірив своє життя. Могло би бути бідно й - іноді - смішно. Однак за умови війни й епідемії стало страшно й голо. Немає жодного сенсу чекати дорослої поведінки від дітей.

Однак є сенс ставати дорослими самим. Чи хоча б діяти поруч із дорослими. Кисневі концентратори самі себе не куплять і не розвезуть. Тому потрібні гроші від тих, хто розуміє, на що насправді мали б іти наші податки. Потрібні люди на автівках, необхідні ті, хто має час долучитися.

Завтра

Не з нашої волі відкрився другий - антиковідний - фронт, якому забезпечують тил ті самі, що зробили це у 2014-му.

Слабкі постколоніальні інституції, непевний вектор руху в голові очільників, битва за посади, глупство й жадібність, брак відповідальності можновладців… Держава хитається. Державу хитають.

Але, як зазначала (чи начебто зазначала) Глорія Стайнем, колись ми всі самі стаємо тими хлопцями, з якими у юності мріяли одружитися. І поки що так: потроху ми самі стаємо (або маємо стати) тією державою, про яку мріяли в юності або декілька років тому. Або мріємо просто зараз.

Ми самі. Інших дорослих поки що немає. Можливо, будуть.

Кисневий концентратор, постільна білизна, захисні костюми та маски, паливо для "швидких", можливо, знову мобільні шпиталі, тести, ліки. Потрібно все. Є номери карток і прізвища, які відомі всім. Майже у кожному місті України. Цей периметр треба втримати.

Тут мала би стояти крапка. Але вона буде нижче.

"Привіт, - написала мені щойно подруга. - Олексію треба передати кисень до Донецька своїм. Хтось може провезти?"

До Донецька. До Луганська. Своїм. Цей периметр маємо втримати теж.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.