1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Олена Стяжкіна: Нові капітали, або Окуляри на декольте

Українська письменниця Олена Стяжкіна
Олена Стяжкіна
7 жовтня 2021 р.

"Воїни знають, який командир не зрадить й приведе до перемоги. Як знають і про того, який у разі чого накиває п'ятами", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/41NQf
Олена Стяжкіна
Олена СтяжкінаФото: DW/Jewhen Sosnowsjkyj

Людина, яка намагалася виховувати мене "в дусі" (не в сенсі віри, а сенсі рішень всіх з'їздів КПРС та й пленумів на додаток), у разі непослуху замірялася мене вбити, але не вбивала через те, що їй не вистачало зла. Вона - червона, спітніла, грізна та прикрашена лаковим начосом на голові - несамовито голосила: "Зла! Зла у мене на тебе не вистачає!"

Добра формула зла

Як на мене, зла в неї було повно. Вона б могла навіть експортувати його у країни першого світу. Але держава СРСР не терпіла конкурентів та забороняла приватну ініціативу.

Втім, сама формула й тепер видається мені доброю. Всі хороші люди, яких я знаю, це люди із вираженою нестачею зла. Щоправда, вони не кричать про це на кожному кроці. Хоча б могли…

Могли б кричати, дивлячись на ув'язнення бойового генерала на тлі по-царськи комфортного домашнього арешту політика, підозрюваного у державній зраді. Або на збитки ще вчора успішних державних кампаній, або на харчування армійців, що стало схожим на їжу в радянських їдальнях.

Однак нестача зла не означає, що все йде так само, як ішло 20 або 50 років тому. Зло, звісно, ресурсна емоція. Однак - витратна. Тож його наявність й одночасно дефіцит - це ефективний механізм для того, щоб плюнути туди, куди хочеться, й почати робити те, що треба.

Читайте також: Юрій Андрухович: Викрадена Європа, або Руки за спину

Те, що мертве, померти не може

Те, що мертве, померти не може. Воно не сіє, не паше, не несе відповідальності, нічого не боїться, оскільки точно знає, що його останній день давно минув. А тому тепер треба тільки добре погуляти: вкрасти й пропити, награбувати й втекти… Ну так, ці танці безмозких, але ходячих мертвяків - неприємне видовище. Як, власне, й апетити, схильність до зради й дурість веселого самогубства, що пропонується не тільки для мертвих, але й для живих.

Але на тих дорогах, куди потрапляє світло й не ходить мертвечина, формуються нові капітали. І вкрасти їх не можливо в жодний спосіб. А разом із капіталами - правила. Нешвидко, але як є. Дороги, наприклад, вже відчуваються не як милість "верховного владики", а як спосіб використання грошей платників податків. Закони - не так вже часто, але все ж таки - діють не тільки як удавка для неслухняних, а й як спосіб встановлення справедливості. Воїни знають, який командир не зрадить й приведе до перемоги. Як знають і про того, який у разі чого накиває п’ятами. Бо нові капітали народжуються із від'ємною вартістю. Вчені потроху розгрібають плагіатні смітники, що поки не означає сталої перемоги, однак потроху зачиняє двері для крадіїв. Принаймні туди, де працює пристойне товариство.

Нові капітали іноді знецінюють "20 баксів", які ще вчора були собі непоганим засобом приробітку для журналістів, експертів та інших політологів. Ні, за них ще й тепер (і завтра) можна буде купити букет "правильних новин". Однак післязавтра - після "мене, мене, текел, упарсін" - незгладимий напис "зливний бачок" перетвориться на тату на лобі.

Читайте також: Ірена Карпа: Про побутовий расизм

Декомунізація: ми вільні ставати іншими 

Ми вільні й тепер можемо не ставати рабами дільничних лікарів. Ми можемо від них піти. Від шкіл та вчителів, від поганої їжі, від монопольного постачальника авіарейсів. Ми можемо обирати. Часто не вміємо, але можемо.

Й обираючи щось персонально важливе, цінне, необхідне, ми спираємось на те, що називається репутацією. Це відбувається не перший день й навіть не перше десятиліття: свій корчмар, швець, чоботар, крамник, пізніше продавчиня, бригада будівельників, кравчиня, тепер от ще й адвокат (або просто юрист-господарник), банкір, волонтери, майстри та майстрині…

Ми завжди хотіли й хочемо надійних, найкращих, професійних. Але новина в тому - і це вже схоже на добру перспективу - що символічний капітал поширюється не тільки на вирішення особистих проблем. Він - позитивний й негативний - потроху стає суспільною цінністю. Не безболісно з'ясовуючи, ким, де і хто був до 2013-го й що зробив після, ми навчаємось пробачати, гуртуватися, намагаємось тримати слово, бути чесними і дієвими.

Репутація ще не є інституцією, яка працює стало й про яку треба дбати хіба не більше, ніж про статки та здоров'я. Але саме вона стає місцем, де всі, кому не вистачає зла, можуть використати ресурс закипілого чайника, в якого от-от знесе кришку. Й, зрештою, припинити бути чайником.

Маленькі кроки - найважчі. Але не визнати їх як перемогу - не правильно. Так, ще не результат, але точно процес. Мої друзі жартують: "Це як зубна паста: якщо видавиш - назад не запхнеш".

Репутація набуває нової вартості. Хотілося б, щоб і політичної теж. Але це поки в процесі.

Читайте також: Таня Малярчук: Коли дерева знову починають рости

З іншого боку, ті, на кого не вистачає зла, також докладають зусиль для того, щоб ніби ефемерне, точно невидиме, таке, яке важко оцінити в грошах, кілограмах та квадратних метрах, ставало значущим. Вони щосили задають нові стандарти, окреслюючи їхнє дно. Зрештою, хтось має вчити тому, як не треба робити. Причому, не тільки у великому та масштабному, але у маленькому й дуже повсякденному.

Наприклад, окуляри від сонця. Соромно зізнатися, але довгий час знімаючи з обличчя десь на вулиці або в магазині чи в кав'ярні, я вішала їх у виріз сукні чи кофтини. Руки, як говорила класикиня, тягнуться дотепер. Але я швидко пригадую окуляри тітки М. Й все. Ми з окулярами не хочемо бути на неї схожими. Ми хочемо бути схожими на інших. І взагалі - бути з іншими. Тож - дуже дякуємо за науку. Дуже, дуже дякуємо...