Таня Малярчук: Коли дерева знову починають рости

Сто грамів натщесерце, дві з половиною години над Балканами та Егейським морем, ночівля на острові з патріотичною назвою Карпатос, сорок хвилин поромом, і кінцева точка досягнута: Касос. Шматок лисої скелі між Родосом та Критом, впорядковані купи жовтого каміння, жодного дерева, страхітлива спека, кількасот постійних мешканців. Якого дідька, питається, я сюди попхалася?

Касос, веганка і автобус

У Греції я ніколи раніше не була і жодного слова, окрім загальновідомих запозичень, грецькою мовою не знаю. Аж настільки тотальне невігластво не могло не обернутися для мене фатально. У єдиній відчиненій таверні на бережку мальовничої бухти довелося скачувати якийсь перекладач, щоб замовити бодай воду. Кельнери тут знають англійською хіба що "no". Уявіть собі зусилля, яких довелося докласти веганці, щоб пообідати. У, на щастя, наявному магазинчику старий-престарий продавець написав ціну за туалетний папір ручкою на долоні. Власниця єдиної овочевої розкладки, не гаючи часу, відразу взялася за мою освіту. Як маленькій дитині, вона голосно промовляла грецькі назви всього, що я клала в торбину. Я слухняно їх повторювала, і жінка поблажливо всміхалася, мовляв, що з вас, тумаків, візьмеш, навіть повторити правильно не спроможні.

Все на острові в одиничній формі: одна гавань, одна аптека, одна церква, один кіоск, один пляж, один автобус, яким іноді можна дістатися на пляж або ж плюнути і піти пішки. Щоб не було замало, вночі мене сердечно привітали місцеві комарі, тож, лежачи потому покусана і попечена, у дуже умовній прохолоді традиційної білої кам'яниці, вслухаючись у завивання типового для цих просторів вітрюгана, я гірко шкодувала, що так легковажно подалася у цю виснажливу одіссею.

Читайте також: Андрій Курков: Американські нотатки - на колесах чи пішки?

Проте сенс, як то часто буває, підстерігав там, де на нього чекали найменше. Він промовив до мене добротною англійською із сусіднього столика у вечірньому барі: Ви вперше на острові?

Говорив охайно вбраний пенсіонер із животиком у межах допустимої похибки, у смугастому поло, світлих капрі, із дещо суворим виразом на обличчі, як з'ясувалося пізніше - краєзнавець за покликанням. Я пила вино, грецькою красі, він - хімос портокалі, помаранчевий сік, вочевидь, дуже при цьому нудьгуючи, бо наша розмова тривала години чотири.

Коли не люблять чужинців і читати

Тобто як розмова. Розмовляв він, Мінос, названий на честь легендарного володаря Криту, а я слухала. З Міноса ми й почали. Мінотавр, лабіринт, нитка Аріадни - базові шкільні знання. А закінчили громадянською війною у Греції з 1946-го по 1949-й, у ході якої загинуло більше греків ніж за всю Другу світову. Про це криваве протистояння я майже нічого не знала. Консервативні праві, підтримувані британцями та американцями, врешті-решт перемогли популярних в народі партизанів-комуністів, підтримуваних самі знаєте ким, і Греція уникла долі дружніх до СРСР південно-східноєвропейських сусідів. Це так, щоб коротко. Мовчазна дружина Міноса, колись неблагонадійна через дядька-комуніста, вряди-годи доброзичливо підтакувала услід за чоловіком, кажучи: Еverything is true.

Тривале османське панування (з середини п'ятнадцятого століття), і півcтолітня присутність італійців у двадцятому не залишили на острові буквально жодного сліду. Мені, полонізованій в одному поколінні, русифікованій в іншому, родом з усіх можливих культурних схрещень, було важко в це повірити. Справді жодного? Місцеві не люблять дві речі, відповів Мінос без тіні іронії, - чужинців і читати. Його дружина-афінянка досі вважається на Касосі "понаєхавшою". А історична розвідка про острів, яку чоловік видав кілька років тому на чистому ентузіазмі, припадає пилюкою у місцевих сувенірних крамничках - станом на вчора продався всього один примірник. Я пообіцяла купити другий.

Читайте також: Таня Малярчук: Майбутнє замете всі сліди

На острові багато прапорів. Поруч із власне грецьким повсюдно майорить похмурий жовто-чорний прапор Касоса з перехрещеними хрестом та якорем. На пагорбі з білого каменю викладена дата 1824. Її видно, де не стань. Рік заселення? Рік звільнення? Рік голокосту, відповів Мінос. Прошу? - не зрозуміла я. А що незрозумілого у слові голокост? - здивувався мій співбесідник. У 1824 році османський флот майже повністю вирізав тутешнє населення з двома Міносовими пратітками включно. Пам'ять про них зберігається в родині понині. Також тоді було спалено всі будівлі і всі дерева, врятувалися одиниці. Щороку у червні мешканці Касоса відзначають роковини цієї страшної трагедії. З неї бере початок їхнє самоусвідомлення, їхня праведна образа, їхній культурний наратив.

"У них Туреччина, у нас Росія"

- Після голокосту у 1824-му дерева на острові більше не ростуть, - підсумував Мінос. Цю фразу я записала собі, щоб не забути. Тему геноциду євреїв, яких у світі загинуло 6 мільйонів, а в Греції 50 тисяч, вирішила не зачіпати взагалі. Було зрозуміло, що свій голокост болів Міносові більше за будь-чий інший. Чуже загалом мало його цікавило. Лише насамкінець краєзнавець спитав, звідки я і як мене звати, і коли я відповіла, зауважив, що Тетяна грецьке ім'я. Ми попрощались.

Читайте також: Юрій Андрухович: Шенген, безвіз і фактор Яноша

А вночі мене знову жерли комарі, і вітер на узбережжі торохтів вирваними сонячними парасольками. Дзвони у доглянутій біло-голубенькій православній церкві били щогодини, ворохоблячи призабуті пласти родинної архаїки. Десь по сусідству співали півні, і десятки нічийних котів гострили пазурі об стовбури карликових гранатів. З кожним наступним днем, проведеним на острові, я все більше впізнавала всю цю нашу спільну, поділену на локальні географічні особливості, Візантію. Вона чаїлася у непривітних поглядах старих жіночок на лавках у затінку, у грубо нарізаному грецькому салаті, який, якщо без фети, нічим не відрізняється від салату, на якому я виросла, у товченій квасолі з цибулею, яку в нас їдять на Різдво, а тут - як буденний гарнір до основної страви, у євхаристії, яка тут звичайне дякую, а в нас причастя. Старенькі пороми у греків, у нас старенькі маршрутки. У них Туреччина, у нас Росія. Споконвічні вороги, поодинокі герої - все на місці. Нечутливість до чужої біди, зворушлива дріб'язковість, дитинне бахвальство ("Жінки із сусідніх островів працювали в нас няньками!") - ми чи вони? Хто постійно нарікає, але не терпить справедливої критики? Грецькі написи я більше не намагалася перекладати чи вгадувати, а читала як є, немовби українською, тільки трохи зачаклованою. Я не мусила щось розуміти, я була вдома.

Але чи людство загалом не виросло на подібних островах, більших чи менших, ізольованих спільною пам'яттю, зрощених спільним болем, ворожих до прибульців, які рідко приходили з миром? Можливо, ізоляція - необхідна умова виживання, а ворожість - виправдана пересторога. Кожен острів плекає свій голокост, а той, який, власне, і прийнято називати Голокостом останні вісімдесят років - це тест на зрілість, ЗНО з емпатії. Його здають, коли перестають боятися зникнути. Коли співчуття більше не вимагає співчуття у відповідь і стає універсальним. Простіше кажучи: коли дерева знову починають рости.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.