Олена Стяжкіна: Я не боюсь сказати. Майже не боюсь

- Ти маєш кепський вигляд. Мабуть, тобі зле?

- Та ніби все гаразд.

- Зажурився, мабуть?

- Можливо. Але яке це має значення?

- Мусиш дати собі раду.

- Маєш рацію.

- Мусиш вчинити щось, щоб покласти цьому край.

- А що тут можна зробити?

- Звідки я знаю? Поглянь довкола. На розквітлі дерева. На вітрини

крамниць. На гарненьких дівчат. На якого дідька тобі все це

покидати? Обіцяю, що після…

- Після? Ти сказав: після? Що ти маєш на увазі?

(Елі Візель, "Діалоги II", Покоління по тому)

Вам не сподобається про це. Мені теж. Але я не боюсь сказати. Майже не боюсь.

Я була в окупації. Травень 2014 року - прапор України, що висів перед входом до університету, було знято. Я не знаю, як це сталося, бо жертва насилля в якийсь момент обирає заплющити очі, закрити рота й перестає пручатися. Ми, я… перестали. Прапор було знято, бо він муляв очі окупантам та колаборантам. Автомат Калашникова - аргумент, з яким не посперечаєшся.

Гімн України було заборонено виконувати на останніх дзвониках, випускних та врученнях дипломів. Ким? Кимось страшним, хто мав зброю, владу, підвал, до якого кидав людей, що мали жовто-синю аватарку в соціальних мережах чи возили їжу та сигарети на блокпости добробатів та ЗСУ.

Брудні руки, хтиві погляди, голосні загрози, бейсбольні бити, що ними трощили авто із прапором чи тризубом. І голови трощили теж. Після 28 квітня українських мітингів вже не було. Страх, відчай, застиглість, заперечення, неможливість комусь пояснити і розказати про це. Компульсивне миття Донецька, його й теперішня дивовижна чистота - це про зґвалтування. Про щоденне масове насильство, від якого відмивається - аж до крові й кісток - моє колись щасливе місто.

Ти не можеш дихати, ти не можеш підвести очі, ти не можеш жити. У якийсь крайній момент відчаю ти думаєш, що обстріл, який подарує небуття, це вихід. Бо сором і біль створюють таку вибухову суміш, від якої немає розради.

І допомоги. Той, хто мав би тебе захистити, не приходить. Може, він не бачить твоєї біди, а може, вважає, що "самі винуваті", бо "спідниці були занадто короткими", а твоїх українських прапорів він не помітив чи не схотів помітити. А може, він соромиться тебе, бо ти - порчена, "не така, як слід". Він не приходить, бо ти ніби не кличеш на допомогу, бо ти більше не пручаєшся. А отже, "тисамацьогохотіла". Бо якби не хотіла, то продовжувала б боротьбу: у зачиненому ліфті, з пакетом на голові і з пістолетом, що утикається тобі у ребра.

Одні з нас каменіли, інші - в адреналіновому чаді - спромоглися втекти. А потім…

Неможливо пояснити тому, хто йде повз, як на місці звичних вулиць раптом постає темний задушливий неживий ліс. Невидимий ззовні. Ліс, де за кожним деревом - яма чи пастка, де ґвалтівник - ситий, задоволений безкарністю - може вистрелити тобі в обличчя, чи "взяти на обмін", чи повести на допит, познущатися загрозою "покликати своїх, щоб вони тобі показали".

Примусовий секс - це тортури, концтабір - це тортури. А окупація?

Ти прокидаєшся й засинаєш з однією і тією ж думкою: "Цього не може бути". Але воно є. І з кожним днем "воно" зростає, "воно" давить, душить, вбиває і знущається, кажучи на весь світ, що "ихтамнет".

Безкарність, зухвалість окупанта - з одного боку, а ще осуд… Осуд, переважно осуд, з іншого. Тож вибір невеличкий: можна змиритися і робити вигляд, ніби нічого не відбулося; можна спробувати втекти, забути, зробити вигляд, що це - не з тобою, і жити далі. Ще можна не жити… Чи от дочекатися флешмобу #яНеБоюсьСказати.

Дочекатися і здогадатися, чому він постав саме зараз, чому набирає обертів і масштабів, чому так відверто, щиро й болісно відкривається травматична правда про насильство, скоєне проти жінок, чоловіків, дітей, старих.

…Енергія болю? Ще прихована, не усвідомлена й навіть не промовлена енергія болю, що розлитий у просторі як поки не наш, чужий, нічий, як неприкаяний і такий, що уникає слів і обіймів? Енергія болю, що його раз у раз приносить східний степовий вітер, напоєний гіркотою, втомою, порохом і полином?

Зависокі чи занизькі хвилі, яких не чує вухо, але впізнає-відгукується тонка частина людського, наявність якої можна заперечувати, але не можна не відчувати.

Оприявлення, приборкання, розуміння чужого болю може статися тільки через свій, власний. Свій гострий, свій призабутий, свій зменшений часом та персональним зростанням, він ніколи й нікуди не йде. Він залишається, може, для того, щоб стати землею, на якій зростатиме зерня чуйності; чи водою, якою можна напоїти спечену зневірою та безпорадністю, ніби нічию, але все ж не нічию, пустелю.

Відкрити рану, випустити слова означає не тільки не боятися, але й сподіватись. Сподіватись на обійми і вчитися обнімати. Бо якщо інакше - то цей, випущений у простір не дуже доброго світу, біль є нікчемним.

Я не хочу вірити в ігри з порожньою й нікчемною конвертацією болю.

Я була в окупації, як і сотні тисяч, що там лишились, і як сотні тисяч, що їм вдалося поїхати. Але я все ще не можу сказати про себе: "Жертва ніколи не винна. Жертва ніколи не винна. Ніколи". Бо почуття провини, сорому й болю не відходять. І боюся, що не відійдуть ніколи.