Лишитися людиною. Як мешканці Харківщини опирались окупації

Фасад будинку культури прикрашений кольоровим барельєфом - українським гербом і польовими квітами. Чорнявий хлопець сідає в будівельну люльку, піднімається до рівня тризуба і починає методично бити по ньому молотком. Державний герб він називає "символом злочинної фашистської влади". "Звісно, ми не вандали. Ми будемо повністю міняти їх на наші, російські, символи", - каже хлопець. Він одягнений у футболку з триколором і георгіївською стрічкою.

Це кадри з пропагандистського сюжету, знятого в Петропавлівці, що в передмісті Купʼянська, влітку 2022 року. Минуло шість місяців окупації - росіяни придушили протести, створили власні вʼязниці та адміністрацію. Над будівлями майорять російські прапори. На фасаді петропавлівського будинку культури також малюють триколор.

Чорнявого хлопця з молотком звати Ілля Гаманін. Йому 18 років, він навчався у купʼянському медичному коледжі та очолював молодіжну раду в міській адміністрації. Його тато - начальник відділу фінансів місцевої військової частини Сергій Гаманін, який пішов на співпрацю з росіянами.

Читайте також: Слідчий у Харкові: Колаборантів більше, ніж поліцейських

Партизани

"На жаль, чимало людей вірили, що Росія принесе сюди мир", - зітхає Михайло Марчук, що навчався разом із Іллею. У перший день повномасштабного вторгнення Михайло поїхав до коледжу, однак заняття скасували. Вже за три дні мер міста Геннадій Мацегора погодився на співпрацю з російськими військовими. Згодом вони окупували весь схід і частину півночі Харківської області. 

Михайло лишився вдома в Ківшарівці, у передмісті Купʼянська. Він мав розраду - відвідував Свято-Духівську парафію, що належить до Православної церкви України, співав там у хорі. Незважаючи на окупацію, церква продовжувала служити українською мовою. "Якби хтось із росіян до нас зайшов… - каже отець Леонід, затамовуючи подих. - Він би почув, як ми молимося за нашу армію, як ми співаємо "Боже великий, єдиний, нам Україну храни"... Відомо, що б із нами було. Ми вже чули, що коїться в Куп'янську, що там зникають люди". Аби росіяни не здогадались, що хтось відвідує церкву, отець Леонід не косив на подвірʼї траву.

Навесні, після чергової служби, Михайло звернувся до паламаря Віталія Клименка, старшого чоловіка. "Може, треба щось робити, - невпевнено запитував хлопець. - Але що ми можемо? Росіяни з автоматами ходять". Зрештою Михайло із Віталієм наважилися стати партизанами - поширювати селищем проукраїнські листівки. "У мене був принтер, у Віталія - жага", - сміється Михайло.

До їхнього руху приєднався отець Леонід. Щонеділі, після служби, вони втрьох обговорювали гасла: "Ківшарівка - це Україна", "Вас уже знищено п'ятдесят тисяч. Подумайте: може, час тікати?". Михайло друкував їх і разом із Віталієм розклеював селищем. Паралельно зривали оголошення окупаційної влади - про актуальний курс рубля та підготовку до нового навчального року в школах.

Конспірація

Віталій - АТОвець, отець Леонід - капелан "Правого сектору". Їм було небезпечно лишатися в своїх домівках - росіяни могли прийти до них у будь-який момент. Чоловіки перебралися на дачу отця Леоніда у сусідньому селищі Сеньковому і там розклеювали листівки. "Перед першим вересня написали: "Дорогі батьки, не віддавайте дітей у російську школу, вона найгірша в світі". І підписали: "Купʼянські партизани", - розповідає отець Леонід. - Наступного дня до Сенькового приїхала ФСБ. Побили вчителя історії, який не захотів із ними спілкуватися. Думали, що це він написав. Він до сих пір не знає, що постраждав через нас…".

"У мене досвід конспірації дуже давній, із вісімдесятих років, - пояснює отець Леонід, який відвідував церкву, коли це було заборонено радянською владою. - Я був у молодіжній релігійній групі та переховувався від КДБ. Видно, цей досвід спрацював у цей час, у ці місяці окупації. Треба було бути дуже обережним, але водночас наполегливо продовжувати свою роботу".

Тим часом Михайло ходив вулицями Ківшарівки, знімаючи російських військових та їхню техніку на фото і відео. Ці дані передавав українським військовим і правоохоронцям. "Звісно, ми могли зробити більше, - розмірковує Михайло. - Але має бути баланс між патріотизмом і ризиком. Я знаю випадок, коли чоловік намагався зняти окупантів у Куп'янську. Йшов повз них, ніби говорячи по телефону, з увімкненою камерою. Але ж забув, що в усьому місті немає зв'язку! Так його й спалили. Я робив інакше - вмикав камеру і клав телефон у барсетку - так, щоб він трохи визирав".

Список

"Окупація була дуже складною морально. Треба було не забувати, хто ти є. Ти - не тварина, а людина. А що відрізняє людину від тварини? Це почуття до власної батьківщини", - переконаний Михайло. У медколеджі його класним керівником був Костянтин Миронов - один з небагатьох проукраїнських викладачів. Його лекції також відвідував Ілля Гаманін, що збив тризуб із петропавлівського будинку культури.

Читайте також: "Не хочеться бути двічі покараними". Як працювали вчителі в окупованому Куп'янську

Костянтин служив у зоні АТО на Луганщині. Після демобілізації повернувся додому в Купʼянськ і влаштувався у медколедж, викладав там анатомію і патанатомію. Керівництво також залучило його до патріотичного виховання. “Чимало студентів підтримували проросійську партію "ОПЗЖ". А він їм із повагою пояснював, якою вона є насправді, - розповідає близький друг Костянтина Андрій (імʼя змінене з міркувань безпеки). - Він прищеплював студентам любов до України - і робив це мʼяко".

Коли почалася повномасштабна війна, Костянтин лишився вдома, аби піклуватися про рідних. Він також прихистив у себе вдома кількох студентів. До кінця навчального року Костянтин продовжував ходити на роботу. "Я питав, навіщо. Він казав: щоб випускники змогли отримати свої дипломи - українського зразка", - розповідає Андрій.

Михайло якраз закінчував навчання. Аби отримати диплом, він мав пройти практику в лікарні. "Я не хотів практикуватися в Купʼянську, тому що там лікувалися російські військові, - випалює хлопець. - Я би не зміг лікувати окупантів. Тому я пішов у ківшарівську лікарню - тут їх не було".

Влітку Михайло поїхав по диплом до Купʼянська. Додому повертався автобусом. На одному з блокпостів їх зупинили. Російські військові наказали чоловікам вийти і показати документи - їх звіряли зі списком. Там був перелік АТОвців та проукраїнських активістів, які брали участь у протестах на початку окупації, переконаний Михайло.

Затримання

"Може, допомагав нашим військовим. А може, ні, - говорить про Костянтина його друг Андрій. - У будь-якому разі він мені б не сказав - навіщо когось підставляти?". Тим не менш на початку осені Костянтин зник. "Я кілька днів не знав, де він, - згадує Андрій. - Я ходив до нього додому - нікого не було. Думав, він переховується".

Батьки його знайомого сказали, що росіяни провели у них вдома обшук - шукали якогось АТОвця. Андрій був майже впевнений, що йдеться про Костянтина. Наступного дня стало відомо про затримання їхнього спільного друга разом із батьком. Обидва не були ані АТОвцями, ані активістами. Тож Андрій подумав, що це затримання також повʼязане із Костянтином. Ще за день, 7 вересня, двоє російських військових прийшли до Андрія на роботу. Вони були в масках та з автоматами. "Я знав, що і за мною прийдуть, тому не здивувався, - каже Андрій. - Тоді масово всіх забирали. Їм, напевно, сказали: шукайте, хто дає наводки. А наводки були точними".

Читайте також: Зник під час російської окупації. Як шукають депутата з Куп'янська

Чоловіку заламали руки, натягнули на очі кепку та обмотали її скотчем. Привезли у відділ поліції - там, у камерах ізолятору тичасового тримання, були облаштовані катівні. "Тільки-но увійшовши, я почув стогін, такий… Ніби передсмертний, - згадує Андрій. - Це мене дійсно пригнітило. Ніби в цих стінах живе смерть. А раптом це Костя? Я знав, що тут бʼють АТОвців - усе місто про це говорило. Але їх відпускали, їх потім бачили на вулиці…".

Йдучи коридором, він почув голос друга, затриманого напередодні, та Костянтина. Той ледь чутно сказав: "Він мені нічого не передавав". Під час допиту Андрій дізнався, що Костянтина звинувачують у передачі інформації українським військовим, а його самого - у допомозі в цьому. Андрій усе заперечував. У відповідь отримував погрози та удари кийком по колінах і спині. 

Після допиту Андрія вивели у прогулянковий двір ізолятору та прикували наручниками до турніка. Поруч він побачив затриманого напередодні друга. Крім них там було ще до восьми людей.

Втеча

Увечері у відділку поліції панували незвична тиша. Вʼязні запідозрили, що залишилися в будівлі самі. Покликали наглядачів - та ніхто не прийшов. Тож в одній із камер почали виламувати віконну решітку. Закінчили лише опівночі. Вʼязні вийшли і відшукали в кабінетах ключі від решти камер. Звільнили всіх, крім Андрія та його друга, прикутих до турніка наручниками. Зрештою і їм вдалося звільнитися. Хоча Андрій залишився з наручниками на одній руці. 

На вулицю висипалися вʼязні - їх було до 150. У натовпі Андрій побачив дівчину Костянтина Аліну. Зʼясувалось, що їх затримали вдвох. Дівчину також катували, вимагаючи надати інформацію про її хлопця. Самого Костянтина не було видно.

Стоячи на подвірʼї, вʼязні не поспішали тікати. "Ми боялися, - пояснює Андрій. - Ми не були певні, що росіяни втекли з міста. Вирішили дочекатися світанку і змішатися з натовпом. Хоча мені це було би важко - із одним наручником на руці". Кожен намагався відшукати всередині власні документи. Боячись повернення росіян, хтось підпалив будівлю. Почалася паніка. Андрій із Аліною вирішили піти звідти і десь сховатися. "Було ще темно, - згадує Андрій. - Дивне відчуття - усе життя живеш у цьому місті, а піти немає куди. Щоби тебе сховали і не дорікали, що ти наражаєш їх на небезпеку. До мене ми піти не могли, бо в сусідніх будинках базувались росіяни".

На ранок Андрій із Аліною пішли до лікарні. Але й там знайти Костянтина їм спочатку не вдалося. Наступного дня лікарі впізнали його на фото і відвели Андрія з Аліною до нього в палату. “Над ним схилились лікарі й намагались зняти наручник, який сильно перетиснув руку. Костя був жовто-фіолетовий. Дивився ніби крізь мене. Я злякався. Я не знав, як поводитись. Помахав йому - і він помахав у відповідь”, - розповідає Андрій.

У місті вже були українські військові. Тоді ж почалися масовані обстріли з боку росіян, що лишалися на лівому березі Осколу - у Купʼянську-Вузловому та Ківшарівці. Андрій сидів біля ліжка Костянтина. Той розповідав, як його катували росіяни і як він, напівпритомний, утік із вʼязниці, щойно відчинили його камеру. Побіг до родички співкамерника, переліз через паркан і сховався в будинку, в погребі. Там пролежав цілу добу. “Якесь кошеня прийшло і лягло на нього. Це його зігрівало”, - розчулено додає Андрій.

Після звільнення

Невдовзі Костянтин помер - через крововилив у мозок. Свої останні дні він провів у палаті поруч із пораненими російськими військовими - їх захопили в полон під час звільнення міста. "Вони ще й скаржились, ніби лікарі ставляться до них байдуже", - обурюється Андрій.

Він не витримав життя під постійними обстрілами і переїхав до Харкова. Тут чоловік намагається пережити втрату друга й осягнути власний досвід. "Коли ти перебуваєш в увʼязненні кілька днів, то маєш час обдумати все, що відбулося. А у мене - ціле життя за один день…", - зітхає Андрій.

Ківшарівку, де перебував Михайло, звільнили лише під кінець вересня. Коли до хлопця постукали чоловіки у військовій формі, він спершу злякався - думав, що це росіяни. Після звільнення селище також опинилося під постійними обстрілами. Проте Михайло лишився вдома. Він влаштувався на роботу в лікарню швидкої допомоги в Купʼянську і продовжує співати в церковному хорі. Отець Леонід також залишився зі своїми парафіянами.

Ілля, який знищив тризуб, втік до Росії. Згодом пропагандистські видання поширили новину про його смерть під Бахмутом - там він воював на боці росіян. Після Іллі залишився триколор, намальований на місці тризуба на фасаді будинку культури в Петропавлівці. Його досі не зафарбували - на вулицях селища не видно людей. Тим не менш хтось повісив українські прапори на дах і двері будівлі, посіченої уламками снарядів. Вони прилітають сюди чи не щодня.