Nitty Gritty Dirt Band - вам нічого не каже ця назва? І не дивно, що нічого. Тільки колишні радянські люди мого покоління і старше пам'ятають, як вона гриміла у 1970-ті.
Середньої популярності кантрі-рок-гурт став першим, як тоді казали, "вокально-інструментальним ансамблем" зі Сполучених Штатів, який у 1977 році здійснив турне по СРСР - з шаленим успіхом. Це стало можливим завдяки "розрядці міжнародної напруги" - відносному потеплінню у відносинах між Москвою та Вашингтоном. Початок їй поклав офіційний візит до СРСР президента Річарда Ніксона у травні 1972 року. Питання найближчого року-двох: хто замінить постарілих кантрі-рокерів у ролі американського "посла доброї волі" в Росії? Тому що, зважаючи на все, час настав.
"Розрядка 2.0" набирає обертів
"Розрядка 2.0" набирає обертів. Вона розпочалася зустріччю двох президентів у Женеві у червні, яка, по суті, покінчила з міжнародною ізоляцією путінського режиму. А останні тижні ознаменувалися серією новин про російсько-американські контакти, що сильно пожвавилися. Заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд - та сама, яка роздавала "печеньки Держдепу" на київському Майдані, - побувала з візитом у Москві.
На переговорах з Нуланд заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков запропонував зняти всі обмеження на роботу дипмісій двох країн, включаючи відновлення роботи консульств та видачу віз. Ці обмеження - результат санкцій та висилки російських "дипломатів під дахом" адміністрацією Дональда Трампа у 2017-2018 роках, на які Кремль тоді відповів аналогічними заходами.
Цього тижня у російській столиці побував директор ЦРУ Вільям Бернс. Він зустрівся зі секретарем Ради безпеки РФ Миколою Патрушевим - ключовою фігурою путінського режиму. Директор ЦРУ - один із найзручніших для Кремля співрозмовників. Поясню чому.
Читайте також: Коментар: Чому Путін і Байден зможуть домовитися
Новий саміт Путіна й Байдена
Я зустрічався з Бернсом у період його роботи послом США в Росії у 2005-2008 роках. Він запам'ятався тим, що завжди знаходив якщо не виправдання, то пояснення діям Кремля. Після звільнення з дипломатичної служби Бернс шість років очолював вашингтонський Фонд Карнегі за міжнародний мир. Фонд тісно пов'язаний із Демократичною партією. Його московська філія відома в експертних колах аналітикою, яка часто представляє західній аудиторії політику Путіна як неминучість, з якою треба змиритися.
Посол Росії в США Анатолій Антонов повторив заклик заступника міністра Рябкова до Вікторії Нуланд взаємно "обнулити" обмеження на роботу дипломатичних місій. Посол також згадав "позитивні зрушення" у двосторонніх відносинах. Сам собою дипломат на такі висловлювання не наважився б. Вони - чітка ознака того, що Москва налаштована на нормалізацію. У Вашингтоні, судячи з інтенсивності контактів, у тому числі залаштункових, панують такі ж настрої.
Читайте також: Висилка дипломатів. Чим вона обернеться для Росії та США?
Услід за послом Дмитро Пєсков фактично підтвердив підготовку нового саміту Путіна й Байдена. І хоча офіційно про це не говорять ані президент США, ані державний секретар Ентоні Блінкен, ані помічник президента з національної безпеки Джейк Салліван, ані шеф ЦРУ Вільям Бернс, їхня діяльність доводить: демократична адміністрація хоче налагодити міцний контакт із Кремлем з приводу трьох тем.
Перша - ядерне роззброєння, передусім укладання нового договору щодо СНО. Республіканці, які вийшли з нинішньої угоди, хотіли пов'язати переговори щодо неї з низкою інших політичних проблем. Люди Байдена відмовилися від цієї політики. Тема номер два - Афганістан. Після ганебної втечі США з країни допомога Путіна потрібна Білому дому в Центральній Азії, де позиції Росії поки що сильні, хоча вони ослабли в порівнянні із впливом Китаю в регіоні.
Читайте також: Джо Байден розповів про "справжню проблему" Володимира Путіна
Москва та Вашингтон - брати по зброї?
І це веде до теми номер три. Незважаючи на ритуальні згадки путінської Росії серед країн, які конкурують або навіть становлять загрозу для США, у Вашингтоні вважають претензії комуністичного керівництва Китаю на глобальний вплив незрівнянно важливішим і небезпечнішим викликом XXI століття, ніж політику Кремля. Із цим важко сперечатися. Старий режим на чолі 140-мільйонної країни, що старіє й живе з продажу вуглеводнів, не порівняти з майже півторамільярдною імперією з п'ятитисячолітньою історією, другою (а за низкою показників - першою) у світі економікою та режимом, який створив першу у світі кіберполіцейську державу.
Не розстилаючи червоних килимових доріжок і не випускаючи сенсаційних комюніке, Вашингтон сподівається якщо не залучити Москву на свій бік в історичному протистоянні з Пекіном, то хоча б забезпечити її доброзичливий нейтралітет. Китай так само, якщо не ще більше, небезпечний для Росії, ніж для Америки - на розуміння Путіним цього очевидного факту, схоже, розраховують у Білому домі.
Для Путіна пекінські комуністи, звичайно, не друзі, але досі явні партнери у боротьбі із західним, передусім американським впливом в усьому світі. І якщо він погодиться не заважати США боротися з КНР, то зробить це на певних умовах.
По-перше, дати спокій його енергетичним проєктам у Європі. Це Байден фактично вже зробив, відмовившись запроваджувати санкції проти газопроводу "Північний потік - 2". По-друге, не критикувати, чи хоча б не критикувати надто жорстко його внутрішню політику. Це для нинішнього Білого дому нескладно. Адже адміністрація Барака Обами, в якій Джо Байден служив віцепрезидентом і де працювало багато членів його команди, довго відмовлялася схвалити "акт Магнітського" і зробила це лише під тиском Конгресу. У березні Білий дім запровадив санкції проти російських посадовців, причетних до отруєння Олексія Навального. Але з того часу жодних заяв про долю російського політв'язня номер один ми не чули.
Читайте також: Байден заявив, що не шукає конфлікту з РФ і Китаєм
Українська проблема США та ЄС
По-третє, Кремль вимагатиме від Вашингтона скорочення підтримки України. Це найпростіше. Хоча путінські надії в чомусь небезпідставні: відмова Байдена зустрітися з Володимиром Зеленським напередодні женевського саміту з Путіним стала неприємним для Києва сигналом. Побоюючись скорочення американських військових постачань, українці стали інтенсивно нарощувати військову співпрацю з Великобританією та Туреччиною.
Зрозуміло, що Білий дім офіційно ніколи не відмовиться від солідарності з Україною. Але що адміністрація Байдена може зробити, то це спробувати перекласти відповідальність за вирішення російсько-українського конфлікту на Європейський Союз.
Тож залишилося вирішити, хто поїде "розморожувати" культурні зв'язки. Це не може бути, скажімо, Lady Gaga з її ЛГБТ-тематикою. Вашингтон не стане так ображати кремлівських партнерів у потенційній антипекінській коаліції. У таких випадках завжди найкращі - ветерани. Наприклад, Брюс Спрінгстін. Він ще раз випустив книжку у співавторстві з Бараком Обамою, чию політику сьогодні відроджує Байден.
Та одне питання все ж залишається без відповіді: якщо перша "розрядка" завершилася у грудні 1979 року радянським вторгненням до Афганістану та міжнародним бойкотом Олімпійських ігор у Москві, то чим закінчиться "розрядка 2.0"?
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.