Ось особисто я теж схильний перебільшувати й надумувати. І протягом цього року неодноразово долучався до невтішного хору голосів, які стверджували, нібито світ змінився, нібито він не буде таким, як раніше, нібито все, чим ми жили до цього, зламалось, і слід шукати нові шляхи, добирати нові слова. Говорив щиро, панікував відверто, до всього, що з нами діялось протягом року, ставився максимально серйозно.
Паніка робить нас наївними та нерозумними. Передусім, звісно, нерозумними. Карантин, запроваджений на початку весни, здавалося б, назавжди змінив розміреність і розважливість нашого життя, змінив такою мірою, що про жодне "обнулення ситуації" не може бути й мови, як не може бути мови про колишню безтурботність та впевненість у завтрашньому дні (якщо вона в когось була). Здавалося б, старий добрий світ, базований на таких-сяких інстинктах та рефлексах, в якусь мить неймовірно болюче надламався, зазнавши непоправних деформацій та змін, і тепер слід готуватись до чогось іншого, чогось значно серйознішого за одноразові маски (які насправді виявилися не такими вже й одноразовими) й дотримання соціальної дистанції (загалом сумнівна затія з огляду на нашу вроджену відкритість та безпосередність).
Карантин? Гайда на шашлики!
А ось рік добігає кінця, і тих, хто перехворів, у ближчому оточенні стає більше за тих, хто ще ні, але що це, за великим рахунком, змінює? Співгромадяни, які перехворіли COVID-19, трішки нагадують пасажирів трамваю, яких уже одного разу оштрафували за безквитковий проїзд, але квитки купувати вони все одно не збираються. Загалом видається, що вся ця історія з пандемією COVID-19 та карантином давно вже не так лякає, як бісить. Бісить з огляду на поведінку влади, поведінку правоохоронців, поведінку тих, хто виступає експертами, поведінку пересічних співгромадян урешті-решт, які будь-яку необхідність не йти на роботу і працювати дистанційно охоче розглядають як можливість для чергових шашликів.
Читайте також: Коронавірус: як довго зберігається імунітет після хвороби COVID-19
Видається, що пандемія не стала для нас жодним переходом, жодним етапом. Проте - і це вже немало - стала, поза всяким сумнівом, важливим і недвозначним сигналом, який мав би привести нас до тями. Але не приведе, ясна річ - наш брат загалом негативно реагує на категоричні, хай навіть і справедливі попередження. Не такий ми народ, аби, злякавшись, признаватись комусь у власних страхах. Тому, боюсь, головним уроком ковідного 2020-го буде наше фатальне невміння робити висновки й учитися на власних провалах.
Чого нас міг би натомість навчити цей рік? Скажімо, того, що ми є надзвичайно вразливими та беззахисними. Так само, як вразливою та беззахисною є вся наша стабільність та врівноваженість. Що покладатися нам традиційно немає на кого. Що ті, на кого нам покладатися у принципі було би слід, не викликають жодної довіри. Що в нашій чудовій країні громадяни, в разі чого, можуть розраховувати виключно на себе і в жодному разі не на свою державу. Що держава далі лишається головною перепоною для вирішення будь-яких проблем, оскільки сама лишається головною проблемою, з усією своєю корумпованістю, нефаховістю й безвідповідальністю, а якщо серйозніше - з усією своєю нечутливістю, з невмінням відчувати людські почуття, загалом - виявляти людяність стосовно людей.
Читайте також: Олена Стяжкіна: Ті самі дорослі люди
Тотальний абсурд
Себто, говорячи по совісті, нічого цей рік нас навчити не міг. Оскільки все це відомо кожному громадянину нашої прекрасної країни й без жодної соціальної дистанції. Пандемія хіба що утвердила багатьох із нас у нашій зневірі та скепсисі. І ось це, можливо, найпечальніший висновок цього року - на жаль, ми маємо підстави на свій скепсис, на жаль, наша недовірливість має міцну й надійну основу. Махінації з бюджетом, нецільове використання коштів, які мали би піти на боротьбу з пандемією, подвійні стандарти, тотальний популізм, невміння відповідати за свої слова, неготовність визнавати власні помилки, нездатність виходити з суспільних інтересів і мислити стратегічно, з урахуванням не лише власної вигоди, - усе це в контексті загального карантину, на якому країну намагаються тримати весь цей час, набуває особливо виразної ненормальності й алогічності. І річ навіть не в політиці - справа в нас усіх, тих, хто згоден жити в умовах тотального абсурду, який чомусь називають стратегічним курсом розвитку країни.
Ми маємо саме той рівень щоденної побутової дурості, на який заслуговуємо, - саме цей, доволі нехитрий і вже напевне не надто оригінальний висновок залишиться з нами від цього дивного й химерного року. І цей, не надто оригінальний, проте такий очевидний висновок, мав би не лише засмучувати й знеохочувати. Насамперед він мав би приводити до тями. Ну справді, не можна добровільно лишатися заручниками людей (не скажу обставин), які не те, що не здатні відповідати за власні слова, які ці слова навіть сформулювати не можуть таким чином, аби вони не звучали частиною якого-небудь чергового комічного куплету. Не можна покладатися в питаннях безпеки на людей, які не здатні відповідати навіть за власне здоров'я. Не варто, зрештою, чекати чесних правил гри від людей, які у принципі не можуть розібратися в правилах.
Читайте також: Як культура носіння масок в Японії рятує життя під час пандемії COVID-19
Тому, дорогі брати і сестри, який позитив можна винести з усього цього хаосу? Жодного, якщо чесно. Крім, можливо, розуміння того, що наші з вами проблеми крім нас самих ніхто вирішувати не буде. А отже, не слід і час марнувати на очікування та сподівання. Це хатнє прибирання доведеться робити самим.
Головне, щоби всі були здорові. Якщо вже не виходить бути мудрими.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.