Військовий капелан у зоні АТО

Deutsche Welle: Отче, яким був Ваш маршрут у зоні АТО, у які райони довелося їхати?

Про райони говорити не буду, бо неможна, але це Луганщина, Херсонщина та Донецька область. Я мусив об’їхати місця, де служать наші отці, і навіть ті, де є потреба в духівниках. Загалом із нашими вояками зараз десять священників УГКЦ, ми щомісяця намагаємося їх змінювати, але за бажанням вони можуть залишитися і надовше.

Проблема в тому, що суто військових капеланів у нас практично немає. Співпраці з державою у цьому сегменті майже не було, бо капеланство українським законом не прописане, нема і програм. До зони АТО поїхали священики, які мають свої парафії і мусять повертатися до парафіян.

Чи достатньо серед священнослужителів бажаючих їхати у зону бойових дій? Чи є якісь критерії відбору?

О, бажаючих чимало, постійно хтось телефонує. Нерідко зголошуються служителі тієї місцевості, звідки відправляють підрозділ чи бригаду. Вони хочуть їхати із хлопцями, яких знають з дитинства. Церква ж особливих критеріїв відбору не висуває. Але ця людина повинна мати принаймні досвід військової служби, аби у неї було уявлення, що таке військо.

На кожного капелана готуємо чимало документів і погоджуємо у Генштабі. Все, так би мовити, в ручному режимі. Щоправда, міноборони одноразово провело курси для священиків - про форму поведінки і таке інше.

Як у військових містечках капелани налагоджують роботу? Це - індивідуальна ініціатива, чи є загальний формат?

Кожен священик сам формує графік і режим. Розкладає у містечку польовий храм, розписує порядок богослужінь, молитви і щоденні бесіди. Звичайно, не завжди виходить жити за графіком, бо це війна, але основне, що отець завжди поруч: у їдальні, на блок-пості і навіть у курилці.

Разом вони їдять, обговорюють ситуацію, розповідають анекдоти. Я завжди казав, що капеланство - це не лекції в залі, куди запрошують аудиторію, і ти читаєш. Це індивідуальний підхід, підтримка, розмова, сповідь. Ви би бачили, як вони хочуть жити, як вони глибоко переживають кожну втрату товариша. Хтось приходить і каже: "Отче, на його місці мав бути я, як мені тепер із цим жити?" І кожного треба розрадити, уселити надію, переконати, що він не вбиває, що він захищається, зупиняє вбивство, агресію, захищає свою країну, свій народ.

Що завдає військовикам у зоні АТО найбільшого болю, про що говорять у бесідах, на що скаржаться?

Власне, найбільший біль - це втрата товаришів. Вони дуже здружуються за таких тяжких умов. Неможливо передати словами той біль, коли після кожного бою вони з трепетом пишуть на якихось папірцях імена, щоб ми молилися за їхні життя чи за упокій побратима. Але кожна така втрата, я це відчуваю, усе дужче їх гуртує. Цей моральний стержень міцніє. Вони всі говорять, що стоятимуть до кінця, потри проблеми зі зброєю, забезпеченням і таке інше.

Мушу сказати, що за весь час відвідин бригад я не чув про випадки пиятики чи зради. Знаєте, де є духівник, ці частини дуже вирізняються - дисципліною, ставленням і моральним духом. Вони наче відчувають себе більш захищеними. Вони - у духовному піднесенні, бо вірять у присутність Бога. Часто самі просять, щоб отець ішов з ними на завдання, виїздив на блок-пост, і він іде, беззбройний, проте з молитвою.

Отче, чи виникає бар’єр міжконфесійності? Бо у зоні АТО служать вояки різних конфесій, а місцеве населення - православне, російськомовне. Чи вдається налагодити цей діалог?

Повірте, конфесійність на війні - це другорядна річ. Воякам потрібен духівник, розрадник. Наприклад, якось дзвонить до мене командир і каже, що хлопцям треба священика, бажано православного. А я йому відповідаю: "Православного тут нема, я його не знайду, прийду я".

Приїхав до хлопців, ми розмовляли, і, повірте, жодних пересторог у конфесійності не виникало. Хтось хотів сповіді, хтось - просто розмови. А є випадки, що хрестимо солдат, роздаємо хрестики. І місцеве населення ставиться доброзичливо, ділиться своїми переживаннями. Особливих бар’єрів у спілкуванні немає.