Війна очима фотографа

Олексій Фурман уже встиг попрацювати з багатьма провідними українськими і світовими виданнями, його фото стало обкладинкою українського „National Geographic“, він отримав низку відзнак за свої роботи, у тому числі на фотоконкурсі газети "День". Зараз його світлини, зокрема з останніх подій на Сході країни, "розказують" про те, що відбувається в Україні, на фотовиставках у британському Уельсі і німецькому Гамбурзі.

У розмові з DW фотожурналіст розповів про те, що йому вдалося побачити через свій об’єктив за останні місяці в епіцентрах бойових дій в Україні.

Deutsche Welle: Олексію, розкажи про своє останнє відрядження на Схід?Де саме ти працював?

Олексій Фурман: Якщо говорити про Схід, то тут важливо розмежовувати, що там можна працювати як з української сторони, так і зі сторони сепаратистів. Я працював з українського боку. Ми базувалися у Святогорську, Красному Лимані, Миколаївці, Слов'янську, в різних містах Донеччини. Висвітлювали відновлення інфраструктури, прибуття гуманітарної допомоги, післявоєнну руїну.

Якими були перші емоції у людей, після звільнення Слов’янська?

Найкраще реакцію населення змальовує це фото. Наступного дня після того, як українські військові звільнили Слов'янськ - привезли гуманітарну допомогу. Люди вишикувалися у величезну чергу, сперечалися і навіть інколи билися за ковбасу, хліб, крупу та інші продукти. Для того, щоб зробити цей кадр, я заліз на вантажівку з продуктами - таку ж саму, як на фотографії.

Кого люди у Слов’янську звинувачують у тому, що відбувається?

Можна дискутувати про те, з якого боку йшов артилерійський вогонь, але мирних жителів містечка вже важко чим-небудь втішити. У них пошкоджені або зруйновані вщент будинки, у когось поранені або загинули рідні… Коли я підійшов ближче, щоб сфотографувати цей будинок, місцеві жителі, дізнавшись, що я з Києва, трохи не розірвали мене. Один чоловік виштовхав мене з натовпу і наказав від'їжджати якнайшвидше, погрожував. Але потім чомусь різко поміняв свою думку. Він узяв мене за футболку, а далі повів і показав, де лежать тіла людей під завалами… Через п'ять хвилин, побачивши, що я дійсно приїхав для того, щоб висвітлювати, те що відбувається насправді, він вже із занепокоєним виглядом батька, просив мене бути обережним і не стояти там, де ще може щось обвалитися.

Зараз багато спекуляцій ми чуємо на тему дітей у зоні АТО, що вдалося побачити тобі?

Для дітей в Слов'янську руїни вже, на жаль, стали нормальним явищем. Не боячись поранитися, вони ходять по розвалинах, грають біля них. Звісно ж, це ненормально.

Які настрої ти побачив серед мирного населення на Сході, і чи відрізняються вони від настроїв Києва?

Люди, які у Києві, які не були на Сході, у більшості своїй виступають за силове розв’язання конфлікту, але вони не розуміють, що насправді не все так просто. У всіх містах, де відбуваються бойові дії, живе мирне населення, і, звісно ж, воно страждає найбільше. Дай Боже, люди виживають, але руйнуються будинки, не ходить транспорт… Коли ти розмовляєш з цими людьми, ти різко усвідомлюєш, що силовий сценарій не завжди виправданий. Більшість там підтримувало мирне розв’язання конфлікту. Я помітив, що звичайні мешканці не агітують за Україну чи за Росію, вони просто хочуть щоб усе це скоріше закінчилося, будь-яким шляхом, бо бачити постійно озброєних людей і бронетехніку на вулицях своїх міст, вони вже не можуть.

Ти робив проект про біженців зі Слов’янська, розкажи про нього.

Коли я їхав працювати над темою про переселенців, то уявляв собі абсолютно іншу картину. До речі, не називаю їх біженцями, бо біженці - це люди, які були вимушені переїхати в іншу країну.

Я очікував там побачити намети, тисячі людей, хаос, але все воно виглядає не так. Люди, які покинули Слов’янськ і Краматорськ - це люди з кращим матеріальним достатком, у порівнянні з людьми, які там залишилися, які не змогли дозволити собі поїхати геть. Тому ось ці "переселенці", вони переїхали у Світлогорськ, а це не те щоб курорт, але там дуже багато баз відпочинку, тому картинка, яку ти перед собою бачиш, коли туди потрапляєш - це люди, котрі відпочивають на базі відпочинку. Але, звісно ж, там не почуєш музики, не побачиш радості у їх очах… Люди увесь цей час знаходяться у якомусь "завислому" стані. Їм немає там чим себе зайняти, вони не знають, скільки ще їм потрібно чекати.

Перед тим як їхати у такі небезпечні відрядження фотограф має проходити якусь спеціальну "воєнну підготовку", ти зокрема щось таке проходив?

Моя "воєнна підготовка" називається "Майдан". Цю "підготовку" пройшли разом зі мною майже всі українські фотожурналісти і фотографи. "Майдан" нас навчив працювати в небезпечних, ну якщо не для життя, то для здоров’я так точно, умовах. Але у таких "гарячих точках" скоріше рятує не бронежилет, а професіоналізм та інтуїція. Бо якщо ти потрапиш під мінометний вогонь, то ніякий, навіть найкращий, бронежилет тебе не врятує, тебе просто розірве на шматки. Звісно, працюючи у таких місцях, потрібно засвоїти низку правил. Приміром, не пересуватися по території, коли починає темніти. Потрібно закінчувати свій робочий день максимально о восьмій, щоб у дев’ятій вже бути вдома. Там навкруги ліс і в кожному кущі, теоретично, можуть сидіти озброєні сепаратисти. Або ж навіть елементарно - ти можеш випадково потрапити під обстріл своїх же.

Траплялися з тобою якійсь екстремальні ситуації?

Тиждень тому, ми працювали на блокпосту і, рівно через 15 хвилин, коли журналісти поїхали, і я у тому числі, почався мінометний обстріл. Тобто, ніхто не застрахований від подібної ситуації. Але якщо казати в цілому, якщо це можна так назвати, працювати було безпечно, бо ми пересувалися вслід за українською армією і старалися не лізти на передову.

Під час зйомки ти одразу усвідомлюєш, що саме ти фотографуєш?

Усвідомлення того, що я знімаю, приходить з часом. Дуже часто безпосередньо під час зйомки я не розумію, що відбувається насправді. Тобто, коли я знімаю, я компоную кадр, але усвідомлення і "тяжкість" до мене приходять потім. Наприклад, 20-го лютого я знімав на Майдані. Без бронежилета бігав під кулями снайперів, але до кінця не тямив, що відбулося. Вперше розуміння того, що трапилося, прийшло тоді, коли я вдома почав переглядати відзнятий матеріал і мене поступово починали "накривати" емоції.

Чи стояв перед тобою колись вибір: знімати чи допомагати людям?

Такі ситуації бувають постійно і я стараюсь віднайти у них якийсь баланс. Зазвичай, я спочатку допомагаю, а потім знімаю. Наприклад, сьогодні я знімав поранених у лікарні і потрібно було допомогти перенести ноші: я допоміг, а потім знову продовжив знімати.