Олександр Ірванець: Великдень і потяги з Європи

Квітень. В Україні та в Європі саме починається справжня весна. Трохи запізніло, але невідворотньо.

Цього тижня з усіх кінців Європи тягнуться в Україну її діти. З Португалії, Італії, Німеччини, Чехії, Польщі. Наступна неділя - Великдень. От і їдуть - хто бусиками, хто автами зі знайомими, хто великими рейсовими автобусами, а хто й залізницею, всіма тими регіонал-експресами з кількома пересадками, але ж дешевше! Вони їдуть додому, на свята - адже тільки Різдво та Великдень мають статус справжніх, великих свят у свідомості цілого народу.

Вони везуть подарунки - хоча сьогодні вже майже всі товари з західних супермаркетів можна відшукати і в українських. Одного разу я проводжав свою дружину Оксану з Берліна (це був іще потяг Київ-Берлін, зліквідований за часів уряду Азарова), і її сусідкою в купе виявилась жінка віку понад п'ятдесят, яка мала велику сумку різних консервацій - у двісті- й п'ятсотграмових слоїчках різна всячина: від вишень до грибів та огірків. "Везу своїм, щоб покуштували!.." - пояснила це попутниця. Вона була з Умані. Що ж, цей світ не без диваків. Хоча практичніші з наших людей везуть з-за кордону взуття і одяг - ці товари (високої якості) справді серйозно дешевші на Заході, особливо з урахуванням прірви у рівні заробітної платні в Україні та поза нею.

Ну і звісно ж, заробітчани везуть живі гроші - готівкою і на картках. В Україну плине тверда європейська (або й американська, та все-одно тверда) валюта. Не дивуюсь, що "грошові вливання" від заробітчан перевищують офіційні інвестиції в Україну. Народ з усієї сили намагається утримувати себе. Кожен діє згідно зі своїми смаками і світоглядом: хтось обкладає мармуром з позолотою хату в селі на Закарпатті, плануючи добудувати ще третій поверх, а інший оплачує дітям навчання в Могилянці або в Острозькій академії. Серед моїх студентів в Острозі є й такі, хто бачить маму два-три рази на рік. Щоправда, тут є й приємний бік: можна не чекати матері вдома, а поїхати до неї в Італію влітку. Що й робить більшість з тих студентів. Двоїстість буття в повній оголеності.

Україна в передчутті Великодня активізується і хорошиться. Комунальники метуть вулиці й розколупують великі снігові кучугури від недавніх березневих заметілей - щоб швидше розтанули. Цьогоріч, після торішнього визнання державним святом Різдва 25 грудня, в мережах активізувалась дискусія щодо подвійності Великодня - уже 1 квітня моя стрічка в Facebook рясніла привітаннями "Христос Воскрес!" - бо значна частина "френдів" відзначає свята за григоріанським чи новоюліанським календарями. Хоча думається, великою проблемою це не стати не повинно - українці охочі до святкувань, тож якось дадуть собі раду.

Гроші їдуть до України ще й тому, що однією з головних наших проблем лишається бідність. Насамперед бідність матеріальна. За рівнем заробітків у Європі ми, здається, вже навіть позад Молдови, не кажучи про Болгарію, Румунію чи Албанію. Тобто, лише сліпий не зауважить у київських переходах постатей прохачів з паперовими стаканчиками, а також збирачів усякого мотлоху - пластикових і скляних пляшок, паперу, викинутого одягу - біля смітних баків попід будинками. Частина суспільства дійсно потерпає від матеріальних нестатків. А на це накладається ще й споконвічна схильність українців до нарікань, прибіднювання і применшування. Про успіх українці говорять мало - більше про невдачі. В мережах це виливається у безкінечні пошуки "зради" і недоліків у суспільстві - хоча тих недоліків і справді не бракує.

Але тут саме час розповісти історію, почуту днями від приятеля. Його батько - чоловік старший, їхав у київському метро, віку пенсійного чи передпенсійного, їхав тією віткою, що на Харківський масив, і до однієї з дальших станцій. Дорогою зустрів якогось давнього знайомця, з котрим не бачився давно. Розмова була, як завжди, про все й ні про що: про погоду, про футбол. Але коли заторкнули тему бідності, матеріальних нестатків, низьких пенсій і всього подібного, знайомий почав активно кивати й підтакувати. Мовляв, і дійсно, довели горопашний народ аж до краю. Вже прощаючись і готуючись вийти на наступній зупинці, батько мого приятеля поцікавився у знайомого метою його виїзду на край Києва. "Так отож! - радісно пояснив той. - Їду в супермаркет на Харківському масиві. Побачив в Інтернеті, що там велика знижка на односолодове віскі. Звичайно воно коштує понад тисячу гривень, а там його можна придбати за 700-800 гривень!"

Що ж, у кожного своє розуміння бідності. Та все ж наша країна живе і розбудовується, попри нарікання "зрадофілів", - повільно і важко. Як хвора дитина під час одужання, яка усе ж таки росте, долаючи хворобу. Забиті паркінги під супермаркетами з одного боку, і збирачі пляшок та макулатури з іншого разом і творять її портрет, хоча й неповний. Бо між забезпеченими і знедоленими є ще й той, справді "середній клас", ті прості, звичайні люди, які - кожен на своєму місці - і роблять свою щоденну роботу, тримаючи на плечах державу з назвою Україна.

І всі ми разом наступної неділі, відстоявши всенощну у церкві (а дехто й не відстоявши), підставлятимемо обличчя під струмені холодної святої води з кропила священника й видихатимемо у відповідь на його привітання ті слова, що вселяють оптимізм і надію: "Воістину воскрес!"