Жінки в мистецтві: 100 імен, які треба знати

Шлях жінок у мистецтво сповнений ненависті та насмішок. "Там, де є вовна, є й жінка, яка тче, хай навіть і для того, щоб скоротати час", - писав художник Оскар Шлеммер (Oskar Schlemmer), який з 1920 року викладав у легендарній Вищій школі будівництва та художнього конструювання Баугауз. Такі зауваження, спрямовані на те, щоб применшити цінність художньої творчості жінок, доволі дивно чути з надр авангардного та просвітленого Баугаузу, але їх можна знайти в будь-яку добу аж до сьогодення.

Художник Ґеорґ Базеліц (Georg Baselitz), професор Художньої академії в Карлсруе з 1977 року, заявляв, що жінки, мовляв, в будь-якому разі малюють гірше, ніж чоловіки. Сумно, що упередження зберігаються так довго, тим більше що реалії в академіях мистецтв уже давно змінилися.

Жінки в академіях мистецтв

Жінки становлять 60 відсотків випускників художніх академій. "Тому давно вже немає кількісного пояснення диспропорції на арт-ринку", - кажуть Б'янка Кеннеді (Bianca Kennedy) та Джанін Маккенрот (Janine Mackenroth). Ці дві молоді берлінські художниці скористалися ювілейною датою - 100 років тому художні академії в Німеччині почали приймати на навчання й жінок - для видання книжки, присвяченої жінкам у мистецтві. Вони запросили для роботи над нею 100 жінок-фахівчинь зі світу мистецтв - кураторок, мистецтвознавиць, директорок арт-галерей та музеїв - і запропонували представити на свій вибір одну художницю з історії образотворчого мистецтва в Німеччині за останні сто років у форматі особистого авторського тексту. Ці тексти й складають зміст книжки-альбому "Я люблю жінок у мистецтві" (I Love Women in Arts). 

"Ще під час нашого навчання ми звернули увагу на те, як мало жінок в альбомах та енциклопедіях з мистецтва. І не тому, що в мистецтві не було жінок. Їх просто не сприймали достатньо гідними для згадування, або ж вони фігурували як дружини чоловіків-художників", - розповідають Кеннеді та Маккенрот в інтерв'ю DW.

Мистецтво тільки з дозволу чоловіка

Навіть у XIX столітті жінкам, котрі, як відома німецька художниця Кете Кольвіц (Käthe Kollwitz), мріяли отримати професійну художню освіту, шлях в академії мистецтв було перекрито. Батько Кете Кольвіц, помітивши її талант, відправив її вчитися в приватну школу живопису в тодішньому Кенігсберзі (нинішньому Калінінграді).

Проте часто такі приватні установи не забезпечували належного рівня навчання. З цієї причини жінки-художниці носили презирливий ярлик Malweibchen (це можна перекласти як "малювальниця") аж до XX століття. Тільки після запровадження в Німеччині юридичної гендерної рівності в 1919 році жінкам стали доступні державні художні школи.

У 1919 році розташована на той час у Веймарі школа Баугауз також відчинила свої двері для абітурієнток-жінок, а з 1920 року жінки могли вступати в більшість німецьких художніх академій. Кете Кольвіц стала першою жінкою, яка вступила до Прусської Академії мистецтв.

У книжці I Love Women in Arts представлені відомі, забуті та ще не відкриті художниці з Німеччини, відібрані жінками, які працюють у ФРН у сфері мистецтва та культури.

Одна зі згаданих у книжці художниць - Ґабріеле Мюнтер (Gabriele Münter), яка народилася в Берліні в 1877 році. Їй ще був потрібний дозвіл батька на відвідування художньої школи в Мюнхені. Пізніше вона входила до творчого об'єднання експресіоністів "Синій Вершник" (Der Blaue Reiter), заснованого в 1912 році художниками Францем Марком (Franz Marc), Василем Кандинським та Августом Маке (August Macke).

До сотні представлених у книжці художниць увійшла й Анні Альберс (Anni Albers), дружина майстра Баугаузу Йозефа Альберса (Josef Albers). Вона відвідувала заняття з ткацтва в Баугаузі, як і майже всі інші студентки цієї відомої художньої школи в Веймарі у той час. На інші курси шлях було відкрито тільки чоловікам.

Книжка "Я люблю жінок у мистецтві" покликана, як підкреслюють її ініціаторки, "розширити погляд на мистецтво". З неї також можна дізнатися, до яких хитрощів доводилося вдаватися жінці, щоб отримати місце в світі мистецтва. У 15-му сторіччі дві монахині Домініканського ордену зіткали молитовний килим, в який вплели власні портрети. "Це незвично не тільки для тієї доби, але й для жінок релігійного ордену", - відзначають Маккенрот і Кеннеді. Цей текстильний артефакт є найстарішим прикладом жіночого мистецтва в книжці.

Мистецтво жінок часто виглядає інакше, ніж у чоловіків

Жіночі теми чи мотиви, як-от народження дитини та материнство, на думку видавчинь, не знаходять значного схвалення в образотворчому мистецтві. "Уявіть собі, якби чоловіки володіли здатністю дітонародження, історія мистецтва були б іншою, і канон, без сумніву, збагатився б іще однією темою", - вважають вони. Що стосується музейних колекцій, той у них є дисбаланс: тільки 25 відсотків нових придбань музеїв надходять від жінок-художниць.

Книжка "Я люблю жінок у мистецтві" представляє художниць з Німеччини, які або народилися тут, або довго тут жили (чи досі живуть). Тому, крім німкень, читачі знайдуть у книжці, зокрема, японок, американок, полячок. Читач познайомиться з багатьма невідомими широкій громадськості художницями, хоча вони в свій час своєю творчістю зробили істотний внесок у розвиток новітньої історії мистецтва - навіть на міжнародному рівні.

Наприклад, Марі Бауермайстер (Mary Bauermeister), яка народилася 1934 року, винаймала з 1959 року мансардну квартиру в Кельні, котра стала відомим місцем зустрічі представників художнього авангарду. Такі композитори як Джон Кейдж, Девід Тюдор та Ла Монте Янг давали там свої перші концерти, в салоні Бауермайстер проходили вернісажі руху флуксус, виставлялися Вольф Фостель (Wolf Vostell), Нам Джун Пайк та Христо. Певного визнання Бауермайстер добилася й сама як художниця в США, але в Німеччині її роботи досі відомі лише експертам.

Революціонерок у мистецтві досі недооцінюють

Ще одне відкриття - Кріс Райнеке (Chris Reinecke), 1936 року народження, її ім'я також відоме лише серед знавців мистецтва. Можливо, тому що її творчість була надто радикальною та політичною для жінки. У 1964 році вона познайомилася з художником Йорґом Іммендорфом (Jörg Immendorff), який був на дев'ять років молодший за неї, через деякий час одружилася з ним. У 1968 році вони разом заснували неодадаїстську Академію LIDL в Дюссельдорфі та влаштовували спільні художні акції. Серед них були демонстрації проти спекуляцій на ринку нерухомості, акції за гендерну справедливість, а також резонансний виступ на пресконференції четвертої за рахунком виставки documenta в Касселі, коли Кріс Райнеке поцілувала тодішнього куратора виставки Арнольда Боде (Arnold Bode). Роботи Кріс Райнеке марно шукати в німецьких музеях, хоча ім'я її покійного чоловіка відоме в усьому світі.

Маккенрот і Кеннеді видали книжку I Love Women in Arts за власною ініціативою і профінансували публікацію через краудфандинг. Представлені портрети художниць та їхні роботи, відібрані в наш час жінками, зайнятими с сфері мистецтва та культури, зайвий раз доводять, що судити про якість мистецтва треба не за статтю автора артефакту, а за характеристиками самого твору, що за минулі сто років, на жаль, ще не стало очевидним. Одна книжка, звісно, не відновить гендерну рівноправність на сучасному арт-ринку, але це чудово оформлене видання з різноманітними за стилем авторськими текстами та фотографіями артефактів, котрі рідко можна побачити в сучасному виставковому комплексі, може стати корисним додатком до бібліотечного зібрання всіх шанувальників образотворчого мистецтва, як жінок, так і чоловіків, і не тільки в Німеччині.