"Викрадене мистецтво"

За оцінками істориків, лише у Європі понад п’ять мільйонів предметів мистецтва під час Другої світової війни були викрадені нацистами або змінили власника. Та незважаючи на масштаби проблеми, упродовж багатьох десятиліть питання реституції, тобто повернення предметів мистецтва та майна законним власникам або їхнім нащадкам, залишалося здебільшого невирішеним.

І лише у 1998 році представники 44 країн зібралися у Вашингтоні для вироблення єдиних принципів, що мали б допомогти законним власникам та їхнім нащадкам повернути втрачені раритети. Тоді ці домовленості, які, однак, не носять зобов'язуючого характеру, називали справжнім проривом.

Зайвий оптимізм?

За 20 років, що минули відтоді, справжнього прориву в сфері реституції викраденого мистецтва так і не сталося. "Вашингтонські принципи так і залишилися на папері", - констатує історик Марк Мазуровскі, який є співзасновником Проекту реституції мистецтва доби Голокосту (HARP).

Організацію було створено 1997 року. Планувалося, що її члени займатимуться здебільшого роботою в архівах. Та мимоволі, і навіть, як він сам зізнається, попри власне бажання, Мазуровскі став активістом у царині реституції. Роботи йому не бракує. Десятки справ досі чекають на своє вирішення. Тож оптимізм учасників вашингтонської зустрічі 20 років тому був явно передчасним: понад 100 тисяч картин досі вважаються такими, що зникли. 

Якщо ж ідеться про картини відомих митців, як от Пікассо чи Ель Греко, то судова тяганина взагалі може тривати десятиліттями. "Склянка повна десь більш, ніж на половину. Варто замислитись над тим, де ми були перед 1998 роком. Ми б нікуди не просунулися без тієї конференції у Вашингтоні", - сказав в одному із недавніх інтерв'ю американський дипломат та правник Стюарт Айзенстат, який свого часу виступив одним із ініціаторів зустрічі у Вашингтоні.

Незручна тема

Тривалий час після війни теми "викраденого мистецтва" європейські музейні куратори трималися осторонь. "У середині 1990-х, коли я почав працювати в аукціонному домі, усі намагалися уникати згадки про Другу світову війну. І якщо якийсь предмет належав, скажімо, Герману Ґерінгу (Hermann Göring), то вважалося за краще підписувати лот чимось на кшталт "належав чільному нацистському функціонерові", - розповідає голова відділу реституції аукціонного дому Sotheby's Лушен Сімменс.

Законодавство у цій сфері також не дуже сприяло реституції: європейські суди як правило "завертали" приватні позови про відшкодування майна, посилаючись на національні майнові закони, де часові рамки претензій обмежувалися, приміром, як у Німеччині, 30-ма роками. Утім, в епоху, що передувала інтернету, вийти на слід зниклої картини чи іншого предмету мистецтва було зовсім не просто і самі лише розшуки могли тривати десятиліттями. У Франції, наприклад, місцеві закони взагалі забороняли вилучення предметів із державної колекції. 

Однак головна заслуга Вашингтонської декларації полягає не в кількості повернених раритетів, а у формулюванні чітких моральних принципів. Не нехтуючи національним законодавством, документ усе ж звертає увагу на те, що викрадення предметів мистецтва відбувалося в добу Голокосту, а отже виходить за рамки звичного. У документі також були сформульовані принципи повної прозорості музейних колекцій та необмеженого доступу до архівів. Декларація закликала національні уряди створити спеціальні структури для полегшення власникам та їхнім нащадкам процесу розшуку втраченого мистецького майна та знайдення "справедливого та чесного рішення".

"Найменший спільний знаменник"

Та фраза "справедливе та чесне рішення" відверто дратує Мазуровскі. Він упевнений, що Вашингтонська декларація не обіцяє власникам та нащадкам нічого справедливого та чесного. "Стюарт Айзенстат визнав, що при написанні Вашингтонської декларації брав за основу керівні принципи американських музеїв. Уявіть собі! Це ж ті самі американські музеї, які весь час невтомно боролися із реституцією", - обурюється він. 

Але найбільше його обурює не це, а те, що Вашингтонська декларація не є зобов'язуючим документом. "Вони всі зі спокійним серцем роз'їхалися по домівках, адже окрім найменшого спільного знаменника нічого нікому і не обіцяли", - критикує він.

Звіт впливової єврейської організації Клеймс Конференс від 2014 року справді вказує на те, що більшість країн, які підписалися під Вашингтонською декларацією відтоді практично нічого не зробила задля втілення задекларованих у ній принципів у життя. І лише 5 країн із 44 виконали прохання розроблення альтернативних механізмів вирішення проблем права власності на ті чи інші предмети викраденого мистецтва. Це - Німеччина, Франція, Нідерланди, Австрія та Великобританія.

Цікаво, що у США спроби розробити такі механізми зазнали невдачі. Попри це, юрисдикція США залишається однією із найбільш сприятливих для вирішення подібних суперечок у судовому порядку. Хоча це далеко не дешеве задоволення.

У Німеччині прогресу у цій царині посприяла зовсім не Вашингтонська декларація, а нашуміла справа колекції Корнеліуса Ґурлітта (Cornelius Gurlitt). Розшуки робіт відтоді ведуться активніше, а в спеціалізовану базу даних зараз внесено близько 34,5 тисяч предметів мистецтва, юридична приналежність яких не є достеменно підтвердженою. Ще 15 років тому в цьому списку було заледве кілька сотень найменувань. 

Однак німецьке законодавство у цій царині і досі важко назвати сприятливим. Експерти пояснюють це відсутністю спеціалізованих законів щодо реституції, як, приміром, у сусідній Австрії. До того ж, спеціальна урядова комісія, відома як Комісія Лімбаха, може втручатися лише за згодою обох сторін юридичної суперечки. Не дивно, що кілька музеїв свого часу просто відмовилися від співпраці, відрізавши цій комісії шляхи до втручання.

Нарешті, жодна країна в світі не в змозі переконати колекціонерів чи аукціонні будинки сумлінно перевіряти майнову історію колекційних предметів. Деякі, як-от Sotheby's та Christie's добровільно створили спеціальні відділи, які займаються цією роботою, перевіряючи кожен лот перед тим, як виставляти його на продаж. Інші ж просто ховаються за принципами конфіденційності. І допоки така практика триває - потенційним позивачам годі сподіватися на справедливість, каже Марк Мазуровскі.