Історик про вплив відкриття архівів СБУ на Білорусь
23 жовтня 2017 р.Історик Ігор Кузнєцов, який займається вивченням репресій радянського періоду, є одним з авторів проекту "Акт засудження тоталітаризму й авторитаризму в Білорусі". В інтерв'ю DW він розповів, які можливості для досліджень надає відкриття архівів Служби безпеки України (CБУ), і порівняв ситуацію з документами радянських спецслужб в Білорусі та Росії. На його думку, сьогоднішнє переслідування інакодумців у Білорусі - це рецидив злочинів сталінського часу, що, на відміну від України, так і залишилися незасудженими на державному рівні в Республіці Білорусь і РФ.
DW: Служба безпеки України відкрила доступ до 4 мільйонів справ щодо репресій ВЧК-НКВС-КДБ з 1917 по 1991 рік. Наскільки це важливо для дослідників?
Ігор Кузнєцов: Доступ до архівів спецслужб України важко переоцінити. По-перше, там збереглися всі директивні вказівки з Москви щодо рознарядок на репресії. У Білорусі це зберігається в глибокій таємниці, а тепер ми маємо можливість ознайомитися з такими документами.
По-друге, ми можемо відновити інформацію про багатьох репресованих у роки радянської влади білорусів, які свого часу проживали на території України, приміром, в Чернігівській області та в інших районах компактного проживання.
І по-третє, є перспектива знайти документи про злочини керівників репресивних структур, які були переведені з Білорусі в Україну, де їх самих заарештовували в 39-40-х роках минулого століття, і де вони давали свідчення. Важливо також, що доступ до архівних документів України відкритий не тільки для фахівців, а й для всіх, кого цікавить історія, в тому числі й громадян інших країн.
За даними Білоруського документаційного центру, справи КДБ і МВС Білорусі радянського періоду будуть передані з відомчих архівів до держархівів не раніше 2081 і 2084 року відповідно. З чим це пов'язано?
У Білорусі повністю заблокована можливість вивчення таких документів. У серпні цього року дослідники звернулися з цього питання до влади. Я наполягав на тому, що для початку можна зняти гриф секретності хоча б з архівів 1917-1953-х років. Зрозуміло, що люди, які були в пізніший час при владі або працювали в КДБ, не хотітимуть розголосу.
Але навіть це ніяк не позначилося на суті відповідей, які надійшли з Палати представників, з Мін'юсту і КДБ. Вони примудрилися пересунути тимчасові обмеження доступу. Тепер термін в 75 років для відкриття документів відраховується не з часу заведення справи, а з часу реабілітації засудженого. Але якщо реабілітація почалася тільки 1956-1957 роках і тривала в 1990-х, виходить, що нинішнє покоління так і не побачить відкритих архівів.
Крім того, в 2009 році КДБ і МВС уклали угоду з департаментом архіву та діловодства Мін'юсту РБ (Республіки Білорусь. - Ред.), що термін, після якого відомчі справи мають передаватися в загальні архіви, подовжено з 30 до 70 років. Хитро зроблено.
Правда, з початку 1990-х білоруси могли знайомитися зі справами репресованих за умови підтвердження близьких родинних зв’язків. Однак із архівів попередньо вилучалася вся інформація, що стосувалась імен третіх осіб - і можна було прочитати тільки окремі сторінки. При цьому посадові особи знаходять привід для відмови у вивченні справ під будь-яким найбезглуздішим приводом.
Яка ситуація з відкриттям архівів репресій в Росії?
У Росії становище дещо інше. Там були написані сотні дисертацій про репресії радянської доби, адже багато слідчих справ перейшли від ФСБ до держархівів. Товариство "Меморіал" випустило в електронній версії список з 40 тисяч співробітників НКВС. У Томську Меморіальний музей "Слідча в'язниця НКВС" є філією обласного музею. У вересні в Бутово був відкритий меморіал пам'яті жертв репресій 30-х років ХХ століття, в Москві буде відкрито монумент "Стіна скорботи".
Обмеження доступу до документів в Росії зараз теж є. Але для вивчення архіви повністю не закриті. У Білорусі ж всі 23 роки (правління Олександра Лукашенка. - Ред.) процес розкриття документів тільки гальмувався.
На жаль, в 1990-і роки в Росії і Білорусі так і не було вирішено питання, чи треба влаштовувати судовий процес, на зразок нюрнберзького, щодо злочинів радянського періоду. Білоруські незалежні дослідники все ж таки провели 2015 року громадський трибунал і ухвалили рішення про злочинність дій НКВС та КПРС. Але до засудження на державному рівні справа не дійшла ні у нас, ані в Росії.
Доводилося чути, що доступ до всіх архівів щодо репресії може стати скринькою Пандори, відкриття якого спровокує помсту?
Це безпідставні заяви, щоб не давати розвитку темі репресій. Архіви спецслужб були відкриті в Польщі, Чехії і в Німеччині. Випадків помсти, за винятком одного-двох, не було. Крім того, багатьох людей вже немає в живих, якщо мова йде про період до Другої світової війни.
Що стосується архівів пізнішого часу, то тим, хто сам зізнається в діяльності такого роду, не загрожує юридична відповідальність. Люстрація тільки обмежує можливість перебування на державних посадах.
Чому ми повинні забути про те, що мільйони людей загинули в таборах ГУЛАГу або розстріляні? Але, схоже, в Білорусі не збираються провести історичну риску під тим, що сталося за радянських часів, як це зробили в Україні.
Влада не зацікавлена в тому, щоб виникали історичні паралелі, і ця тема замовчується. Адже репресії, хай не такі масштабні і жорстокі, як за Сталіна, тривають і сьогодні. Можна навести сотні прикладів, коли людей засуджують за злочини, яких вони не скоювали, а вироки ухвалюють на підставі неправдивих свідчень міліції. Це рецидив незасуджених злочинів радянського періоду.