"Деокупацію треба починати із самої України"

Відомий релігієзнавець Ігор Козловський від початку конфлікту на Донбасі продовжував проживати в Донецьку. Він регулярно проводив "молитовні майдани за мир та єдність України". У січні 2016 року науковця схопили "правоохоронці" самопроголошеної "ДНР". Затримання відбулось біля його будинку. Через рік після арешту "військовий суд" у Донецьку засудив Козловського до двох років та восьми місяців ув’язнення. Його звинуватили в шпигунстві та незаконному зберіганні зброї. Міжнародна правозахисна організація Amnesty International визнала Ігоря Козловського в’язнем совісті. У полоні проросійських бойовиків український науковець провів два роки. Козловський був звільнений з полону в грудні 2017 року за обміном. Нині він проживає в Києві, де й погодився зустрітися з кореспондентом DW.

Deutsche Welle: Як вам вдалося облаштувати своє життя після повернення з полону?

Ігор Козловський: Після першої ейфорії після звільнення зараз і в мене, і в інших звільнених полонених відчувається певна втома, як наслідок пережитого. Все решта - як у всіх внутрішніх переселенців: треба десь шукати гроші на оренду житла, долати інші перешкоди… Зараз я працюю старшим науковим співробітником відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, мене запросили бути членом Експертної ради зі свободи совісті та релігій міністерства культури України, восени очікую на продовження моєї викладацької діяльності. Водночас, мені, як і багатьом іншим, припиняли виплати соціальної допомоги, причиною стало те, що як науковець я виїжджав за кордон на міжнародні форуми. Виплати поновилися тільки після особистого втручання президента Порошенка. Тим часом багатьох переселенців з Донбасу не беруть на роботу за спеціальністю, їм немає де жити, немає за що купувати їжу, вони позбавлені виборчих прав… Але держава при цьому нічого не робить, хоча це люди, які і там відстоювали Україну, і тут стоять на боці України. Вони вже починають зневірюватися, бо кожна людина має певну межу витривалості і не всі можуть витримати це психологічне, моральне і матеріальне навантаження. На жаль, в нас з'явився цілий прошарок людей, які піддаються сегрегаціі в цивілізованому українському суспільстві. 

Але, згідно з судовими рішеннями, перевірки і блокування соціальних виплат переселенцям мають бути припинені?

Так, але я щойно був в соціальній службі і мені там сказали, що ці судові рішення ще не остаточні і що перевірки і далі триватимуть.

На Заході часто чути про таку мету мінського процесу і вирішення проблеми російської агресії на Донбасі, як створення умов для повернення переселенців у свої домівки. Чи будуть вони готові повернутися? 

Повернуться ті, в кого є ностальгія, хто хоче дожити там свою старість. Переважна більшість молоді не повернеться. Люди середнього віку, які знайшли роботу і якось влаштувалися на нових місцях, також не повернуться. Я і сам, хоч вже і немолода людина, туди не повернуся. Навіщо отруювати собі ті роки життя, які мені ще залишилися? Навіщо дивитися там на людей, які мене катували, які на мене писали доноси? Це буде постійний стрес!

Одразу після звільнення ви говорили, що не тримаєте зла на своїх мучителів. Чи змінилося ваше ставлення до них?  

Ні, не змінилося. Будь-яка злість і ненависть руйнує, перш за все, тебе самого. Я їх розумію, тих людей... Це нещасні люди. Їх можна тільки пожаліти.

Ким були ті люди?

Я їх не бачив. Мене водили на допити з мішком на голові. Але то були не допити, а катування впродовж кількох годин поспіль. Були інсценування розстрілів, ігри в "рускую рулєтку"… Вони постійно твердили, що я ворог, що прийшов "рускій мір", що таких, як я треба знищувати. Їм була якась насолода від того, що вони можуть мене катувати. В мене сильно побиті всі кінцівки, на них почорніла вся шкіра і перебиті нервові закінчення. Я лише зараз почав щось відчувати пальцями рук. Я довго не міг ходити, бо кров одразу відливала в кінцівки і я непритомнів. "Суд" у моїй справі відбувся мало не через рік мого ув'язнення. А до того це були просто тортури. Коли я знайомився з матеріалами своєї справи, то довідався, що ще до мого арешту за мною було організоване стеження через написані до "МГБ ДНР" доноси. Останні місяці в ув'язненні я був в горлівській колонії і там були дуже різні люди, серед яких і політичні в'язні з проукраїнською позицією, і бізнесмени, в яких відібрали бізнес і вони почали виступати за Україну, і злочинці. Були й ті, хто починав війну проти України ще у Слов'янську. Для багатьох було когнітивним дисонансом спілкуватися з людиною, яка має свою думку, але може слухати і розуміти їхню думку. Більшість визнавали, що припустилися помилки і піддалися облудній пропаганді.

Зараз є багато суперечливих думок про майбутнє Донбасу. Наприклад, Леонід Кравчук заявив, що цим територіям слід дати якусь форму автономії, щоби уникнути заворушень. Як, на вашу думку, слід поводитися з мешканцями Донбасу після звільнення цієї території?

Кравчук свого часу дав автономію Криму і ми бачимо, чим це скінчилося... Але і для збройного визволення окупованих територій час вже втрачений. Це було можливо 2014 року, але тоді в нас ще не було міцної армії і в ситуацію втрутилася Росія. Тому треба починати деокупацію із самої України, робити її привабливою, допомагати переселенцям і мешканцям підконтрольної території Донбасу і вздовж лінії розмежування. За їхньою долею уважно стежать ті, хто залишився на окупованих територіях. Слід посилювати інформування населення, створювати умови для більшої обізнаності людей в гуманітарних проблемах. Головний фактор нашої національної безпеки - це свідомість людей. Це добре розуміють у Росії, коли впроваджують в "ДНР/ЛНР" спеціальні програми з програмування людської свідомості і накидання їй конструктів "руского міра". На жаль, звільнення окупованих територій Донбасу розтягнеться на довгі роки, там залишиться переважно старе покоління, а промислові підприємства або вивезені в Росію, або знищені. Цей край уже не матиме такого значення для України, як раніше.