Як Німеччина стала країною мігрантів

Турецькі трудові мігранти, які почали з’їжджатися до Німеччини у 1960-х роках, на початку не їхали з метою облаштуватися у країні, яка обіцяла їм лише достойну оплату праці та можливості підвищення кваліфікації. З іншого боку, й влада Західної Німеччини не прогнозувала, що значна частина заробітчан залишиться тут назавжди, тож жодної програми інтеграції на той час просто не існувало. Винятком були хіба що інформаційні центри для мігрантів та турецькомовні передачі в ефірі німецького ТБ, але не більше.

На соціальні виклики, які постали в країні унаслідок прибуття значної кількості мігрантів, уперше звернув увагу у 1970-х роках канцлер Віллі Брандт. "Нам треба дуже добре подумати над тим, де пролягає наша межа можливостей абсорбції новоприбулих",- йдеться в урядовому звіті 1972-го року.

Власне, цей документ став своєрідною поворотною точкою у ставленні влади до проблеми мігрантів, а вже за 10 місяців уряд ФРН припинив набір нових працівників у Туреччині.

Неготовність властей

На думку екс-голови Бундестагу Ріти Зюссмут, це рішення згодом мало великий вплив на ситуацію в країні. Зюссмут згадує, як відразу після оголошення цього рішення майже половина заробітчан-турків повернулися додому. Натомість ті, хто залишився, почали перевозити до Німеччини членів своїх родин.

На початку 1970-х у ФРН діяли вельми ліберальні правила одержання дозволу на проживання та воз'єднання сімей. Представник Німецької федерації профспілок Сафтер Кінар, який є куратором сфери міграції, переконаний, що німецький уряд на той час виявився неготовим до масової еміграційної хвилі. За його словами, ніхто тоді не подбав про розроблення довгострокового інтеграційного плану для нових жителів.

"Результатом стало те, що дитячі садки та школи заполонили діти, які розмовляли іншою мовою й мали інші релігійні та культурні традиції",- каже він.

Мігрантський комісар

Першим про необхідність інтеграції новоприбулих у німецьке суспільство у своєму звіті від 1979 року говорив Гайнц Кюн - він же був й першим комісаром з питань іноземців в уряді ФРН. Сафтер Кінар вважає, що чимало з пропозицій, які містилися у першому звіті, залишаються актуальними й донині. "Наприклад, це реформування системи освіти, підбір відповідного персоналу та надання освіти рідною для учня мови",- зауважує він.

Серед пропозицій Кюна, представлених наприкінці 1970-х років урядові, була також можливість визнання подвійного громадянства та прискорена й спрощена процедура натуралізації. Тим не менше, тодішній уряд до цих рекомендацій не дослухався. Замість цього, каже Кінар, зробили цілком протилежне: наприклад, 1981-го року була запроваджена заборона на воз'єднання сімей.

Після приходу до влади 1982-го року канцлер Гельмут Коль також дав зрозуміти, що дотримуватиметься жорсткої лінії щодо мігрантів. "Тим, хто хоче повернутися додому, треба полегшити цей шлях. Вони мають визначитися, чи хочуть повернутися додому або ж залишитися тут й інтегруватися",- казав він.

Інтеграційна політика

Вже через рік уряд Коля затвердив закон з надання фінансової допомоги туркам, які бажали б повернутися на батьківщину. Тим не менше, більшість цієї допомогою не спокусилися.

Хоча станом на середину 1990-х років у Німеччині мешкало понад 2 мільйони осіб турецького походження, у вже об’єднанній Німеччині досі дискутували, чи можна вважати ФРН краєм мігрантів. Голова експертної ради з питань інтеграції та мігрантів Клаус Баде вважає, що лише наприкінці 1990-х питання мігрантів посіло належне місце у політичній дискусії Німеччини. Відтоді правила натуралізації та отримання німецького громадянства стали ще суворішими, але більше уваги почали приділяти шляхам налагодження діалогу з мігрантами. Баде вважає це позитивним моментом. Німці та німецькі політики усвідомлюють, що німецьке суспільство - це, в тому числі, й суспільство мігрантів й, як каже Баде, заперечувати цей факт тепер вже ніхто не стане.

Автор: Юліде Данісман, Дмитро Каневський
Редактор: Захар Бутирський