"Все ж таки не забули!"

Однокімнатна квартира на четвертому поверсі панельного будинку в робочому кварталі Дніпропетровська. Тут живе 92-річний Петро Дорофеєв. У приміщенні - чистота і порядок. Для зустрічі з журналістами DW Петро Гаврилович вдягнув свій найкращий одяг. Помітно, що кожен рух, кожне слово даються йому важко, але ветеран сидить з по-військовому прямою спиною.

Ще рік тому він провадив активний спосіб життя: міг ходити, та й розмовляв краще. У його квартирі частіше працював телевізор, завдяки якому він і дізнався, що, за рішенням Бундестагу від 25 травня 2015 року, йому як колишньому радянському військовослужбовцю, який потрапив до німецького полону в роки Другої світової війни, належить грошова компенсація в розмірі 2500 євро. Свої документи Петро Гаврилович відправив у ФРН в лютому цього року і вже в березні отримав гроші.

"Ми виживали ..."

Петро Дорофеєв народився в селі Павлівка Дніпропетровської області. Влітку 1941 року йому виповнилося 17 років, він закінчив курси бухгалтерів і збирався працювати в колгоспі. Але замість цього довелося йти на фронт. Потрапив у піхоту, в жовтні 1942-го під час боїв в Криму його взяли в полон. У нацистському таборі для військовополонених в німецькому Майнці він пробув майже чотири роки. Працював на різних військових об'єктах, будовах, заводах, кілька місяців жив у родині німецького фермера - бауера.

На питання, як поводилися нацисти з радянськими військовополоненими, він відповідає не відразу. Довго дивиться, а потім кілька разів німецькою мовою повторює свій табірний номер - 69483. Потім додає: "Ми виживали". Його 67-річний син Юрій згадує, що раніше батько багато розповідав про час у полоні: "Там різне було. Одного разу німецький офіцер наказав йому випрати форму. Ну, він її в бензині замочив, так прали в Червоній армії, а вона і розповзлася. Тоді він думав, що це був його останній день життя. Але, слава богу, не вбили".

У травні 1945-го Петра Дорофеєва звільнили американці і передали радянським військовим. Тоді йому було майже 22 роки. Але відразу потрапити додому не вдалося: всіх звільнених відправили в табори, оголосивши зрадниками. Петро Гаврилович ще чотири роки пропрацював на копальнях під Челябінськом. "Я втік: начальник допоміг... На дахах вагонів їхав..." - ледь чутно каже літній чоловік. Коли він через вісім років розлуки повернувся додому, то пережив ще одне потрясіння: зустрівши, мати не впізнала сина, і у нього паралізувало ноги. Дорофеєва виходили, але потім далося взнаки підірване в полоні і в таборі здоров'я: довелося зробити чотири операції на шлунку.

Важливі не гроші, а сам факт визнання

Своє перебування в німецькому полоні Петро Гаврилович ніколи не приховував, тому в СРСР йому не надали ветеранські пільги. Він ніколи не займав керівні посади, все життя до пенсії пропрацював слюсарем. Коли Україна стала незалежною, влада призначила йому надбавку до пенсії за здоров'я, підірване в таборах. Пенсію, яка становить в перерахунку 90 євро, Дорофеєв ділить між родичами. Поділив він і гроші, отримані з Німеччини. Собі залишив частину суми - на ліки і на пластикові вікна, які давно хотів поставити.

"Для батька були важливі не ці гроші, а сам факт визнання. Правда, у нього все життя була образа на червоних командирів. Хіба він заслужив, щоб після німецького полону його назвали зрадником? Хіба заслужив челябінські табори? І ніхто за це перед ним не вибачився!" - обурюється його син, згадуючи ще й про те, як незабаром після Жовтневої революції родину Дорофеєва розкуркулили, і як вони дивом вижили під час Голодомору. На цих словах Петро Гаврилович показує знаками, що хоче прилягти: мовляв, втомився від бесіди. І прикривається подушкою, щоб сторонні не побачили його сліз.

"Не забули все ж"

Те, що Німеччина лише через 70 років вирішила компенсувати його чотири роки в полоні, Петро Гаврилович називає відновленням справедливості і порядку: "Адже я там працював". Правда, потім хитає головою і додає, показуючи на свої хворі ноги: "Все ж пізно". Але його син каже: "Ви не дивіться, що він зараз зітхає. Знаєте, як він зрадів, коли гроші прийшли? Він тоді сказав: мовляв, ось, не забули все ж!"

Юрій Петрович зізнається, що саме заради цієї посмішки батька він три місяці ходив українськими інстанціями, збираючи документи, а потім ретельно заповнював численні німецькі анкети: "Якщо чесно, то жодна літня людина і не всі навіть молодші родичі зможуть витримати це - ні морально , ні фізично. Дуже складна процедура".