Спорт для покращення іміджу

Видовищні церемонії відкриття, сучасні стадіони, захват глядачів і зірки світової величини – Олімпійські ігри та футбольні чемпіонати дають можливість країнам-господарям зробити собі рекламу. Такі заходи приваблюють туристів, іноземні політики високого рангу часто теж не відмовляються відвідати країну, яка стає ареною спортивного свята. Це добре розуміють держави, які висувають свої кандидатури на вакансію господаря чемпіонату, в тому числі й авторитарні.

«Для авторитарних правителів це плекання іміджу, коли такі масштабні  спортивні події відбуваються в їхніх країнах», - каже Венцель Михальські, керівник німецького відділення міжнародної неурядової організації  Human  Rights Watch. Європейська футбольна першість та інші подібні заходи слугують пропагандистським цілям, вважає Михальскі, адже країні та власному народу  показають, що в державі не все так погано, як це змальовують опоненти. Натомість, як видається, там вирує різнобарвне життя, є щасливі люди, а весь світ демонструє країні та уряду свою повагу.

Відомий феномен

Проведення  великих спортивних подій в країнах з авторитарними режимами – не новий феномен. Ансґар Мольцберґер, фахівець з питань історії спорту зі Спортивної вищої школи в Кельні нагадує про Олімпійські ігри 1988 року в Сеулі, чемпіонат світу з футболу 1978 року в Аргентині та Олімпійські ігри 1968 року в Мексиці, яким передувало  криваве придушення студентських протестів. Але одна спортивна подія, на його погляд, особливо вирізняється: «Олімпійські ігри 1936 року в Берліні – промовистий приклад, коли диктатура націонал-соціалістів використала спортивний захід, щоб відволікти увагу від німецьких реалій». Однак господарів теперішнього чемпіонату Європи з футболу визначали 2007 року, коли Україна за правління президента Ющенка та уряду Юлії Тимошенко перебувала на шляху до Євросоюзу.

Важливі критерії при визначенні місця проведення спортивного заходу пов'язані з тим, щоб якомога більше країн змогли прийняти ігри, щоб країна-господар була здатна впоратися з викликами, пояснює Мольцберґер. Так, зокрема, повинно бути достатньо стадіонів, розбудовано інфраструктуру. Але процедура розподілу голосів в Олімпійському комітеті, а також у Міжнародній федерації футболу FIFA і Союзі європейських футбольних асоціацій УЄФА, за його словами, дуже складна та непрозора. Регулярно поширюються чутки про куплені голоси, але, як правило, вони не підтверджуються.

Трибуна для опозиції

Міжнародний олімпійський комітет і FIFA часто виправдовують проведення спортивних подій в державах з авторитарними режимами тим, що спорт слугує налагодженню мостів, тому, хоч і опосередковано, але може сприяти поліпшенню ситуації з дотриманням прав людини в країні, що приймає чемпіонат.  Навіть активісти правозахисних організацій, у тому числі й Венцель Михальскі з Human Rights Watsch, вказують на можливі позитивні ефекти: «Масштабні події можуть сприяти приверненню уваги неурядових організацій та іноземних політиків до порушень  прав людини, які в іншому разі залишилися б майже непомітними». Це може сприяти посиленню міжнародного тиску на владу цієї держави.

Як видається, Олімпійські ігри в Пекіні надали трибуну опозиції, привернули до неї увагу. Щось подібне спостерігається нині й в Україні. Фотографії протестів тибетських ченців обійшли світ, таку саму увагу міжнародної громадськості привернули до себе теперішні світлини хворої ув'язненої Юлії Тимошенко. Але така медійна присутність, як правило, не призводить до демократизації країни.

Винятком була Південна Корея. «Приклад Сеула доводить, що від моменту жеребкування 1981 року до проведення ігор у Пвденній Кореї відбувся процес демократизації», - каже Ансґар Мольцберґер. Стимулом для цього стали пильні погляди міжнародної спільноти, прикуті до країни-господаря. Однак Олімпійські ігри в Пекіні 2008 року, в Берліні 1936 року та Чемпіонат світу з футболу 1978 року в Аргентині стали протилежними прикладами.