Німецький режисер розповів про долю переселенців з Донбасу

Deutsche Welle: Сьогоднішня вистава має назву "На всю гучність". Що мається на увазі?

Ґеорґ Жено: У Попасній ми помітили, що люди у повсякденному житті - в таксі, в кафе, коли розмовляють з дітьми - голосно вмикають музику, щоб не чути вибухів. У виставі йдеться про те, що місцеві мешканці сприймають усі ці жахливі речі, які тут відбуваються, як щось буденне. Вони просто живуть, як і ми з вами, звичайним життям - зі всіма його радощами і трагедіями, як-то перше кохання чи хвороба. Тобто війна продовжується, але життя триває, ніби її немає.

У виставі підлітки і військові розповідають про власне життя - дехто короткі історії, дехто доволі розлого. Яку роль відіграє в цьому режисер? Адже недостатньо просто сказати: "Сядьте і розкажіть що-небудь".

Найголовніше в таких проектах - це подружитися з людьми. Це не можна зробити штучно. Ми довіряємо одне одному. У Попасній я працюю вперше. У Миколаївці, схожому маленькому місті, я працюю вже два роки і працюватиму ще довго. Тому що, на мою думку, не можна щось розпочати, а потім просто кинути. Для школи в Миколаївці ми вже знайшли партнерську школу у Відні. Зараз шукаємо партнерів для школи в Попасній. Наша драматургиня Наталка Ворожбит, я і вся наша команда часто і охоче їздимо на Схід України працювати зі школярами. Я ще ніколи в житті не бачив такого дружнього ставлення підлітків одне до одного і до нас, як тут. У моїй школі стосунки не завжди були такими хорошими - так само у Києві або в Москві, де я жив 17 років.

Ваша вистава з молоддю - це документальний театр. В чому його особливість?

У нас немає акторів - у виставах беруть участь звичайні люди, як ми з вами. Багато хто з них до цього ніколи в житті не був на сцені. У даному випадку це місцеві школярі й військові, які тут розташовані. Частина з них взагалі вперше спілкується одне з одним, розповідають про своє життя у Попасній.

Отже, у виставі з’являється політичний вимір.

Так. Тут люди багато говорять про причини цієї війни. І з цього приводу навіть у нашій групі є різні думки. І тому важливо, що ми в нашому театрі створюємо простір, де ці погляди можна висловити без стрілянини.

Під час вистави я запитував себе - це театральна п’єса чи своєрідна форма психосоціальної терапії?

За Йозефом Бойсом, будь-яке мистецтво - терапія. Театр - це один з найбільш комунікативних видів мистецтва. І тому те, що тут відбувається, це, як на мене, терапія. Я думаю, що тепер тут кожен принаймні розуміє, що він вже не один зі своєю бідою або радістю.

Отже, театр може сприяти примиренню - а чи здатен він допомогти встановленню миру?

Якщо б усі українські театри - які, до речі, є частиною громадського простору і фінансуються з податків - реагували на реальні виклики сьогодення, то вони могли б змінити дуже багато. Безсумнівно більше, ніж це можливо за допомогою зброї.

Що привело німецького режисера у різдвяні дні на Схід України - у регіон, де панує криза?

В Україні я побачив те, чого ніде не зустрічав - величезну готовність людей підтримувати одне одного. У своєму житті я ще ніколи так часто не чув запитання "Тобі потрібна допомога?" або "Як тобі допомогти?". Це створює неймовірно теплу атмосферу. Якщо уявити собі, що Європа - це місто, то Польща для нас - це вже сусідня вулиця, а Україна - наступна. Це наші сусіди. В Україні відбувається багато поганого, і вона потребує нашої допомоги. Так само було б добре, якби сюди приїжджали іноземні інженери і допомагали зводити будівлі. Ось я - театральний режисер і намагаюся допомогти тим, що вмію. Тому я і надалі буду приїздити сюди - особливо під час різдвяних свят.