Як німецька мисткиня влаштувала флешмоб на Донбасі

Навесні цього року мешканців Лисичанська та Сєвєродонецька, розташованих на підконтрольній Києву території Луганської області, раптом почали опитувати на вулицях про те, як вони ставляться до проєкту побудови канатної дороги між двома містами. На вулицях можна було побачити білборди та наліпки із рекламою цього проєкту під назвою "Північний лис". Втім, насправді жодного проєкту не існувало - все це було частиною мистецької акції, яку разом розробили та реалізували у тандемі німецька мисткиня швейцарського походження Сибілле Фойхт (Sibylle Feucht) та її українська напарниця Марічка Варєнікова.

У чому полягала мета цієї акції, чи вдалося її досягти та чому німкеня вирішила реалізовувати мистецькі проєкти в Україні, DW запитала у Фойхт, що зараз мешкає у Бонні.

DW: Пані Фойхт, як Ви взагалі прийшли до ідеї запропонувати мешканцям Сєвєродонецька та Лисичанська проєкт, так би мовити, "вигаданої" канатної дороги?

Сибілле Фойхт: Ця ідея народилася не так вже й далеко від цих міст - під час першої невеличкої дослідницької подорожі до Сєвєродонецька та Лисичанська у жовтні минулого року. За той час, що ми там були, ми провели багато розмов та інтерв'ю з дуже різними людьми. Здебільшого із людьми, які певним чином є активними в цьому регіоні у культурній сфері, мистецтві. Ми з моєю напарницею Марічкою Варєніковою робили це, аби зрозуміти та відчути, що там відбувається, чого потребують люди, про що вони думають. Нам здалося, що ці два міста хоч і розташовані безпосередньо поруч одне із одним, мають спільний вокзал, утім, не мають діалогу. Попри географічну близькість ментально їх розділяє велика відстань. Нам здалося, що вони могли б більше співпрацювати та отримувати від цього більше зиску. У них є спільні проблеми, і вони могли доповнювати одне одного.

Коли ми у квітні робили там відеоінтерв'ю із різними людьми, ми натрапили на юриста, хобі якого була історія регіону. Він свого часу знайшов в архівах документи, які свідчили, що у 1964 році було зроблено справжній проєкт подібної канатної дороги, із тією відмінністю, що вона вела з Лисичанська до берега річки (Сіверський Донець. - Ред.), яка розділяє обидва міста. Але коли ми починали цей проєкт, ми про це нічого не знали. Думаю, це свідчення того, що ця ідея лежить на поверхні.

У описі проєкту Ви назвали колумбійське місто Медельїн одним із прикладів, яким надихалися. Однак в Україні якщо й знають про це місто, то хіба що завдяки серіалам про колумбійські наркокартелі. Що саме вас надихнуло?

В останні роки у різноманітних частинах світу почали будувати канатні дороги не у гірських районах, а у містах, які допомагають вирішувати проблеми цих міст. Медельїн разом із (столицею Болівії, - Ред.) Ла-Пасом був одним із перших серед таких випадків. Там канатна дорога пов'язала із багатим центром міста бідні квартали, розташовані на пагорбах. Варто відзначити: цей зв'язок був не єдиним заходом допомоги цим кварталам. Утім, завдяки йому жителі отримали доступ до робочих місць у центрі. Ситуація цих людей, які належали до найнижчих прошарків суспільства, значно покращилася. Також завдяки цьому знизилася суспільна напруга, яка виникає, коли розрив між багатими та бідними стає все більшим. Це також допомогло трохи полегшити низку проблем, пов'язаних із наркотиками, бо розповсюдження наркотиків відбувалося, передусім, у цих нетрях.

Вам вдалося досягти своєї мети?

Поки що зарано про це говорити. Лише наприкінці квітня цей проєкт було розпочато: почали монтуватися рекламні плакати, була створена Facebook-сторінка цієї канатної дороги та обліковий запис у Instagram. Лише нещодавно ми офіційно представили цей проєкт. Було б добре мати можливість провести пізніше дискусії із різними групами місцевого населення, аби подивитися, як вони сприйняли цю метафору канатної дороги.

Тобто, незабаром ви знову плануєте повернутися до Лисичанська та Сєвєродонецька?

Зараз це поки невідомо. Ми поки не знаємо, чи отримає цей проєкт подальшу фінансову підтримку. Втім, аби мати відчутні результати, такий проєкт потребує довшого часового горизонту.

А яким чином був фінансований Ваш проєкт і як подібні проєкти можуть отримати фінансову підтримку?

Я не настільки добре знаю ситуацію в Україні, але можу припустити, що гроші у цій сфері присутні в досить обмеженій кількості. Можна згадати різні проєкти з підтримки мистецтва країн Європейського Союзу, зокрема проєкти обміну, різні культурні інституції, серед яких німецький Ґете-Інститут, наприклад. Він підтримує і наш проєкт. Нас також підтримала українська громадська організація "Ґараж ґенґ". Втім, якщо повертатися до європейців, то є Британська рада, фонди інших держав ЄС, які також фінансово підтримують проєкти в Україні. Подібні можливості існують, але мені здається, що значна їх частина - це саме європейські гроші.

Тобто можна сказати, що ЄС досить серйозно підтримує сучасне мистецтво в Україні?

В мене склалося враження, що у цьому є сильний інтерес. При цьому підтримка культури та мистецтва відбувається ще й тому, що ці сфери допомагають зміцнювати громадянське суспільство і, таким чином, також демократичні структури, здатність самостійно мислити і діяти. Саме у цьому контексті до культури та мистецтва є високий інтерес.

Обидва міста розташовані поблизу лінії розмежування із самопроголошеною "Луганською народною республікою (ЛНР)". Яким чином це впливає на сприйняття подібного мистецького проєкту?

Наша ідея реалізується під "парасолькою" проєктів під загальною назвою "Культура під час конфлікту". Тому є зрозумілим, що увага людей, як на місці, так оподалік лінії розмежування, передусім фокусується саме на конфлікті. Але, на мою думку, це сильно звужує горизонт: багато важливих речей і явищ залишаються у сліпій зоні та не помічаються. Мені здається, що наш проєкт канатної дороги може допомогти трохи змінити наратив цього регіону. Тобто почнуть говорити не лише про конфлікт, але й про самі міста, людей, що там живуть, та побутові проблеми, які вони мають.

А чому Вам стало цікаво реалізовувати проєкт саме в Україні?

Це вже вдруге, коли я роблю щось в Україні. Навесні минулого року в нас був проєкт у місті Славутич (Київської області. - Ред.). Тоді я вперше побувала в Україні та вперше провела довгий час у, так би мовити, пострадянському контексті. І тоді я зрозуміла, навіть була трохи шокована тим, як мало я знаю про Україну. А також тим, наскільки у німецькомовних ЗМІ Україна зводиться до обмеженого кола тем, здебільшого - конфлікту на сході. Тому, з одного боку, я просто хотіла більше дізнатися про країну, про яку так мало знаю. З іншого боку, важливим є також те, що мотивує митця. Для мене мистецтво є тим, що виходить далеко за рамки, так би мовити, милої картини на стіні. Для мене мистецтво завжди пов'язане із суспільними запитами та проблемами, це можливість змінювати чи формувати спосіб сприйняття речей. І в Україні потреба у цьому відчувається досить гостро - усе, що там робиться, отримує суспільний резонанс та певним чином має політичний вимір. Бо усе є набагато менш впорядкованим та визначеним.