"Ми живемо у двох реальностях"

Deutsche Welle: Пане Найєм, опираючись на власний багаторічний досвід, як би Ви описали нинішні умови роботи журналістів в Україні?

Мустафа Найєм: В Україні є дві реальності: в одній журналісти дійсно працюють, мають право критично писати й висловлюватися. Це реальність інтернету. Але, на жаль, на неї звертає увагу порівняно невелика аудиторія. Багато людей, серед них і старші, які грають вирішальну роль під час виборів, не користуються інтернетом як джерелом інформації. Для них існує інша реальність - телебачення та великих медіа. Там журналісти не мають можливості висвітлювати всі теми, не мають тої свободи, на яку хотіли б розраховувати. Це використовує влада, тому ми знаємо: телемедіа, які мають найбільший вплив на аудиторію, контролюються людьми, лояльними до влади або тими, хто є владою.

Що достеменно відомо про фінансування мас-медіа в Україні? Чи можна, на Вашу думку, говорити про наявність монополій у сфері медіа?

В Україні є дуже багато медіа, кінцевих власників яких ми не знаємо, тому сказати, як ці медіа фінансуються, нам дуже важко. Чимало мас-медіа фінансуються з офшорних компаній чи власниками, яких ми просто ніколи не бачили. Загалом український ринок зараз поділений між трьома групами. Це "Інтер" мільярдера Дмитра Фірташа, якого називають спонсором правлячої Партії регіонів. Друга група - StarLightMedia Віктора Пінчука, одного з найбагатших олігархів України. Третя група, зокрема канал "1+1", належить олігарху та мільярдеру Ігорю Коломойському, якого теж пов'язують із Партією регіонів. Саме ці три групи володіють найбільшою аудиторією та мають найбільше покриття. Не можна назвати їх монополіями, бо за цим усе-таки стоять троє людей. Але ми знаємо, що вони отримували частоти для мовлення непрозоро, з отриманням частот узагалі є проблеми, а отримати якісь інші ліцензії на доступ до телепростору законодавчо неможливо.

Чи можуть українські журналісти, не наражаючись на небезпеку, повідомляти про порушення закону міліцією, військовими або чиновниками?

Так, ми можемо про це говорити і ми це робимо. Є журналісти, які спеціалізуються на цьому і тому в них виникають проблеми. Нещодавній приклад - невідомі побили одного з журналістів громадської ініціативи "Дорожній контроль" за те, що він висвітлював в інтернеті правопорушення з боку ДАІ. Тобто права ми маємо, але випадки з залякуваннями і насиллям проти журналістів трапляються знову і знову. Також журналісти мають враховувати й загрозу звільнення з роботи. З іншого боку, треба сказати: навіть те, що ми висвітлюємо якісь порушення, майже ніколи не призводить до наслідків для міліції чи ще когось. Хто побив того новинаря, досі не відомо.

Який приклад "незручного" українського журналіста, що був репресований за свою професійну діяльність, спадає Вам спонтанно на думку?

Я б сказав так: є дуже багато журналістів, які за останні два роки через професійну діяльність мусили піти з роботи. Наприклад, Сергій Андрушко, який до 2012 року працював кореспондентом новинної програми на телеканалі СТБ. Він критично висвітлював чимало проблем. Але через те, що багато його сюжетів не пропускали в ефір, він був змушений звільнитися з роботи. Або тележурналістка Наталка Соколенко. Вона теж звільнилася з СТБ, оголосивши, що має певну межу для компромісів під час підготовки суперечливих тем. Ці люди раніше отримували нагороди за свою журналістську діяльність. Але вони пішли з телеканалу, бо там їх називали непрофесійними і не давали можливості працювати.

Яку вагу за таких обставин в Україні має свобода слова як правова цінність?

Вона зафіксована в одній із перших статей Конституції України. Конституція - це основний закон, він має вищу цінність і більше право на виконання, ніж усі інші закони. Але спостерігаючи те, що зараз робиться в Україні і те, як ця цінність використовується, ми бачимо, що реальне втілення свободи слова і те, що написано в Конституції - це дві різні реальності.

Як, по-Вашому, реалізується в Україні право на захист інформації та джерел інформації?

Це право регулює закон України "Про інформацію", і ми ним користуємося. Фактично ми повинні повідомляти свої джерела інформації тільки за рішенням суду. Наскільки мені відомо, досі в Україні не було прецедентів, коли когось примушували видавати свої джерела. Але, на жаль, цими законами користується і влада. Знову і знову, посилаючись на закон "Про захист персональних даних", журналістам не надають інформацію, яка мала б бути публічною. Іноді доходить до абсурду. Був випадок із одним документом, який містив персональний підпис президента. Документ не видавали журналістові, аргументувавши тим, що підпис - це персональні дані.