Трагічна героїня з Маріуполя

Жанр книжки "Вона родом з Маріуполя" визначити нелегко. Короткі анотації та німецькомовна "Вікіпедія" називають її романом. Організатори Лейпцизького книжкового ярмарку говорять про "біографію з елементами художньої вигадки". Можна було би додати: а також з елементами історичного розслідування та історичного нарису.

"Вона" у заголовку - мати авторки книжки Наташі Водін. Наташа народилася в Німеччині у родині так званих "остарбайтерів" з України. Мати Наташі, Євгенія Іващенко, жила перед Другою світовою війною в Маріуполі. У свідомості німців назва міста на узбережжі Азовського моря закріпилась лише тепер, коли воно стало однією з гарячих точок війни в Україні. Євгенії Іващенко було лише 23 роки, коли вона разом зі своїм чоловіком, набагато старшим за неї, опинилась у "третьому рейху". Поїхали вони з Маріуполя добровільно, повіривши в нацистську пропаганду про райське життя "остарбайтерів" у Німеччині, або через страх перед приходом Червоної армії (Євгенія Іващенко працювала в Маріуполі на німецькій біржі праці, наслідком чого після звільнення від нацистської окупації стали б неминучі репресії), або примусово, як більшість "остарбайтерів", - сьогодні з'ясувати вже не можливо. Після тяжкої психічної хвороби мати Наташі Водін покінчила життя самогубством у жовтні 1956 року, залишивши двох доньок: Наташі тоді було 11 років, її сестрі - чотири.

Із пекельної пітьми

Наташа Водін знала про свою матір небагато. Та рідко розповідала про дитинство і ніколи - про життя у "третьому рейху". Із Маріуполя вона привезла стару іконку і три чорно-білих світлини. На двох було знято її саму, на третій - "дідуся із двома знайомими", як підписала на зворотному боці її мати. І жодних імен.

Займаючись літературними перекладами з російської, Наташа неодноразово бувала в Радянському Союзі в 1970-1980-тих роках, але, судячи з того, що вона розповідає у своїй книжці, не робила жодних спроб дізнатися про минуле матері, а значить, і про своє власне. Лише зовсім нещодавно Наташа Водін, вже професійна письменниця, вирішила все-таки це зробити. Результатом і стала книжка "Вона родом з Маріуполя", центральною постаттю якої є мати авторки.

Євгенія Іващенко належала до покоління, яке прожило вкрай важке життя. Її біографія - біографія епохи: громадянська війна, Голодомор, сталінський терор, війна, окупація, чужина... "Моя бідна, маленька, божевільна мати, яка прийшла з пекельної пітьми кривавого ХХ століття", - пише про неї Наташа Водін.

Глибокий песимізм

Неможливо переповісти історію пошуків. Одна знахідка тягнула за собою інші, знайдені родичі давали адреси або принаймні називали імена інших родичів, приходили фотографії, старі платівки, розплутувався клубок, нитки якого сягали в минуле, позаминуле століття… З'ясувалося, чий дідусь - її самої чи її матері - був на знімку, який зберігався у Наташі Водін, і хто були дві "знайомі" на цьому фото. Виявилося, що тьмяно збережені в пам'яті дитячі марення про італійських родичів - ніякі не марення, а реальність. Загалом, усе це дуже захопливо...

 …і дуже страшно. Із "пекельної пітьми" минулого виринали різні обличчя, різні долі. І не лише розорені будинки, розділені родини, табори і заслання сталінських часів, загибель на війні. Це й особисті трагедії. Хтось покінчив життя самогубством, хтось убив свою матір і кілька років провів у психіатричній лікарні… Уся книжка "Вона родом з Маріуполя" сповнена глибокого песимізму. Справа не тільки, і, мабуть, не стільки в поламаному житті центральної постаті оповідання - Євгенії Іващенко - і багатьох її рідних, які залишились у Радянському Союзі, скільки у настрої авторки. На цих сторінках дуже рідко натрапляєш на відчуття радості. Книжка загалом важка, похмура.

Ось, наприклад, епізод із заселенням до нової квартири на початку 1950-тих років. Після табору для "переміщених осіб", у якому, зрештою, опинилась Наташа з батьками, які після війни не захотіли повертатися до СРСР (де їх, як і дуже багатьох інших "остарбайтерів", уже чекали радянські табори), після жахливих умов, у яких вони жили, окрема двокімнатна квартира на околиці Нюрнберга з ванною, гарячою водою, кухнею та іншими зручностями мала би здатися раєм. Але ні. Нічого хорошого авторка про цю квартиру не пише. Навпаки.

Але чи можна засуджувати її за це? Вважати недоліком книжки? Навряд чи. Дитячий досвід Наташі Водін - виключно негативний. Вона була ізгоєм, із неї знущалися діти в німецькій школі, для всі вона - "росіянка" - була чужою, ба більше - ворогом. Захистом, втіхою міг би стати дім, але батько пив, бив матір, яка все більше впадала в божевілля і врешті-решт узагалі перестала займатися домом і дітьми.

Самогубство матері фактично завершує оповідь, але й подальша доля Наташі Водін не дає підстав для оптимізму. Після смерті матері вона потрапила у притулок для сиріт, стала безпритульною, жила на вулиці… Лише на початку 1970-тих почала вивчати мови, працювала перекладачкою, у 1980-тих вийшли її перші романи… Їхня головна тема - неприкаяність, головні герої - аутсайдери, люди, які почуваються чужими, зайвими, ізгоями. У цьому сенсі книжка "Вона родом з Маріуполя" - не виняток.