25 років трагедії у Золінгені: складний історичний контекст

"Іноземці, геть!" - на початку 1990-их років це гасло було дуже поширеним у багатьох регіонах Німеччини, у якій тоді відкрито панували ксенофобські настрої. Причин для цього було достатньо. На сході країни, на території колишньої НДР, після возз'єднання Німеччини зазнала краху планова економіка, яку раніше провадила держава. Мільйони людей втратили роботу або почувалися з різних причин громадянами "другого сорту". Тож на роль "цапів-відбувайлів", винуватців усіх своїх негараздів, багато німців нерідко обирали "іноземців".

Їхня кількість у НДР була значно меншою, ніж у землях Західної Німеччини. І все ж, розчарування через несправджені очікування та нові суспільні виклики виміщали на людей з інакшою зовнішністю. На сході Німеччини такими людьми насамперед були в'єтнамці та ангольці, які приїжджали до НДР як так звані іноземні контрактні працівники. Їх без причини вважали винними у бідах багатьох корінних німців.

Трагедія у Золінгені

Напади на расистському ґрунті в той час були непоодинокими і часто завершувались для жертв смертельно. У серпні 1992 року весь світ спостерігав за подіями у місті Росток, де радикали влаштували погроми будинків, в яких переважно проживали вихідці з В'єтнаму. Неконтрольований натовп під схвальні вигуки зівак підпалив багатоповерхівку з людьми і до смерті налякав своїх жертв. Лише завдяки щасливій випадковості тоді ніхто не загинув.

Через дев'ять місяців, 29 травня 1993 року, у західнонімецькому Золінгені (федеральна земля Північний Рейн-Вестфалія) згорів фахверковий будинок. У полум'ї загинули п'ятеро дівчат та жінок турецького походження. Чотирирічна Саіме Генч була наймолодшою жертвою. 27-річна Гюрсюн Індже - найстаршою. Хатідже Генч було 18 років, Гюлістан Озтюрк - 12, Хюльї Генч - дев'ять років. Ця трагедія не була нещасним випадком, а була справою рук правих екстремістів, які під покровом ночі навмисне підпалили будинок.

Жорсткіші правила надання притулку

Злочин у Золінгені був скоєний через три дні після того, як німецький Бундестаг значно обмежив право на надання притулку. Для цього правляча коаліція у складі консерваторів (ХДС/ХСС) та вільних демократів (ВДП) за підтримки соціал-демократів, які тоді перебували в опозиції, ухвалили зміни до Основного закону. На той момент стаття 16-та Конституції надавала необмежене право на надання притулку в Німеччині. Скасувавши її, політики відреагували на значне зростання кількості заяв про надання притулку, що спостерігалось з кінця 1980-их років.

Протягом тривалого часу ця кількість не перевищувала 100 тисяч щорічно. У 1990-му році було подано майже 200 тисяч заяв, а за два роки їхня кількість зросла більш ніж удвічі - до 438 тисяч. У цей період праворадикальні партії на кшталт "Республіканців" мали значний успіх на виборах, зокрема, і у Західній Німеччині. У 1992 році у традиційно економічно розвинутій землі Баден-Вюртемберг вони отримали свій найкращий результат у майже 11 відсотків голосів. Згодом на сході цій політичній силі вдалось пройти до ландтагів, як і ультраправій Націонал-демократичній партії Німеччини.

"Отруєні" суспільні настрої

Анетта Кагане (Anetta Kahane), керівниця берлінського антирасистського Фонду імені Амадеу Антоніо, проводить паралелі між вибухонебезпечними настроями у суспільстві 25 років тому та сьогоднішньою ситуацією. На її думку, питання про те, яка кількість біженців може прибути до Німеччини, пов'язують з питанням, "чи взагалі не забагато вже засилля іноземців" в країні. Це змішування понять та той факт, що іноземці та біженці сприймаються як непрохані гості та чужинці, "дуже отруїли настрої" у суспільстві, вважає Кагане.

Такі суспільні настрої свого часу коштували життя людині, на честь якої було названо очолюваний Кагане фонд. У листопаді 1990-го року, через кілька тижнів після возз'єднання Німеччини, у місті Еберсвальде неподалік від Берліна був вбитий виходець з Анголи Амадеу Антоніо. Його до смерті забила група правоекстремістських молодиків, озброєних бейсбольними битами. П'ятеро нападників були засуджені максимум до п'яти років у в'язниці, дехто отримав лише умовні покарання.

Золінген: злочинців покарали суворо

Значно суворішими були вироки суддів після підпалу у Золінгені. Швидко виявлені злочинці, яким було від 16 до 23 років, у 1995 році були визнані винними у вбивстві п'ятьох осіб, замаху на життя ще 14-ти осіб та підпалі, який спричинив особливо тяжкі наслідки. Їх було засуджено до тюремних термінів від десяти до п'ятнадцяти років. "У підручниках історії післявоєнної Німеччини події в Золінгені закарбуються як апогей ксенофобії", - сказав тоді адвокат Райнер Брюссов (Rainer Brüssow), який представляв інтереси сім'ї Генч.

Анетта Кагане з фонду імені Амадеу Антоніо була б рада, якби політики не змінили у 1993 році правила надання притулку. Вона закидає відповідальним у той період особам цілком очевидну модель поведінки, яку можна сформулювати наступним чином: "якщо люди так по-расистськи реагують на мігрантів, тоді потрібно забезпечити, щоб їх не прибувало так багато". Це, за словами Кагане, було "дуже поганим сигналом", в тому числі і для заходу. Адже західнонімецьке суспільство у той час вже фактично дійшло згоди у питанні міграції. Утім, ця ситуація була знищена руйнівною дискусією щодо жорсткіших правил надання притулку, констатує Кагане.