Таня Малярчук: Чому я не отримаю Шевченківської премії

Насправді я навіть була на неї номінована і з легкої руки покійного Павла Загребельного ввійшла до коротких списків, здається, у далекому 2003-му році. Мені було 19, я ще не мала жодної друкованої книжки, лишень публікацію в харківському літературному журналі "Березіль", тому жодним чином, навіть теоретично, отримати премію не могла. Чим керувався Загребельний, висуваючи мене, я не знаю, ми так ніколи й не зустрілися, але мені приємно думати, що це був з його боку такий витончений тролінґ системи, частиною якої він хоч-не-хоч також був, дрібне хуліганство короля, який у похилому віці міг дозволити собі не зважати на умовності. Про номінацію я дізналася від Тараса Прохаська, якого випадково зустріла на центральній пішохідній вулиці Івано-Франківська, а він, у свою чергу, від матері, яка виписувала "Літературну Україну". Ми подивувалися й забули. Журналісти, правда, ще кілька років потому мучили мене запитаннями, і я щоразу мусила вигадувати якесь інше пояснення, бо відповідь "я нічого не знала і не знаю" нікого не задовольняла. Тепер же я не знаходжу в мережі жодної інформації про себе і Шевченківську премію, тому може статися, що це все або якась моя страхітлива галюцинація, або ж самоочищення системи, яка, щоб вижити після небезпечного тролінґу, вправно замела всі сліди. Останнє - жарт, звісно.

Втім, жартувати на спілчансько-шевченківську тематику мені особисто стає все огидніше. З того часу - дві революції і одна війна. Суспільство витримало і витримує неймовірні випробовування, пов'язані не в останню чергу з декомунізацією і десовєтизацією свідомості, але, зносячи пам'ятники Леніну, воно чомусь вперто тримається за їхні невидимі аналоги в культурі - там, де найперше мали б відбутися зміни. При цьому, як у молитві, повторюється, що спілки радянських письменників все ще можна перезавантажити, вливши туди свіжу кров, а Шевченківська премія, заснована постановою Ради Міністрів Української РСР у 1961-му році, як висловився теперішній міністр освіти Сергій Квіт на своїй сторінці у Facebook, все ще "зберігає вагу загальнонаціонального консолідуючого культурного чинника". Уявіть собі Німеччину, яка би досі роздавала письменникам премію, засновану Гітлером, бо та, мовляв, консолідує сучасних німців. Як можна вимагати від світу прирівняти злочини Радянського Союзу і фашистської Німеччини, а самим продовжувати харчуватися інституціями, які працювали ідеологічними двигунами репресивної машини СРСР?

Нагадаю, що перші одинадцять років головою Шевченківського комітету був одіозний Олександр Корнійчук, п'ятикратний лауреат Сталінської премії за низку пропагандистських п'єс, талановитий донощик і прихильник колективізації - його водевіль "У степах України" зображував настання тотального комуністичного щастя в українському селі після Голодомору. Недалекі селяни (ті, хто вижив, мабуть) аж стрибали від радості перед стінами нового колгоспу, а Сталін після прочитання п'єси написав авторові: "Хохотал от души".

Наступник Корнійчука Микола Шамота у 1978-му році дав премію самому собі за монографію "Гуманізм і соціалістичний реалізм", а до того входив до експертної комісії ЦК КПУ, що за її висновками Іван Дзюба, зокрема, отримав 5 років ув'язнення і п'ять років заслання. До тієї комісії стерв'ятників від літератури, між іншим, входили ще два Шевченківські лауреати: письменники Юрій Збанацький та Василь Козаченко, останній - багатолітній голова Спілки письменників УРСР. В епохальному і страшному тексті "Я обвинувачую" Василь Стус точно називає всю цю братію "внутрішніми рецензентами КДБ", вина яких у репресіях над українською інтелігенцією така ж, як і штатних кагебістів.

Одних за правильні твори відзначали найвищою нагородою, а інших в той самий час забивали до смерті, як Василя Симоненка, зарубували сокирою, як Аллу Горську, тримали в психіатричній лікарні, як Тараса Мельничука, доводили до самогубства, як Григора Тютюнника (ще й пустили чутку, що він покінчив з життям, бо не отримав Шевченківської премії), тероризували, залякували, виганяли з роботи, не давали друкуватися, розпорювали, як Юрію Литвину, в одиночній камері животи. У рік загибелі Василя Стуса Шевченківську премію отримав Євген Гуцало. Щирі вітання. Така діалектика реальності, таке мирне співуживання добра і зла роз'їдає мій мозок.

І кожного разу, читаючи Стусові обвинувачення, мені хочеться плакати від люті і від того, що його вперта віра в чесний суд над вбивцями та помічниками вбивць виявилася абсолютно даремною. Що справедливості як такої, значить, не існує. Що все залишилося, як було, і продовжує "консолідувати" на двадцять п'ятому році незалежної України. У спілку далі вливається свіжа кров (наче там ще замало крові), а навколо Шевченківської премії далі, вкотре, ведуться кулуарні переговори і щурячі бої за "честь" бути удостоєним. І нікому не соромно роздавати цю премію, брати цю премію, носити медальку, шукати все нові виправдання, прикриваючи бездарність, підлість і смерть іменами добрих письменників, які її теж отримали.

Нинішній голова Шевченківського комітету, лауреат премії 1983-го року Борис Олійник ремствує в пресі з приводу заборони Комуністичної партії України, вважає Шевченка комуністом, а комунізм - десятьма заповідями православ'я. Якесь шизофренічне задзеркалля, вам не здається? Паралельний світ, який із незрозумілих мені причин прийнято ігнорувати і не чіпати. Я засвідчую йому свою глибоку зневагу і запевняю, що не належу до числа тих українців, для яких спілчансько-шевченківська некрофілія має хоч найменшу духовну цінність.

"Ти надто категорична, ми щось троха робимо", - сказав мені нещодавно один знайомий спілчанин. Він хороша людина, мабуть, справді намагався щось троха зробити. Тепер він постарів і, як мені здалося, аж покрився мохом. Яловий, беземоційний, зсохся, никає, як тінь, по "Книгарні Є", в якій, до речі, книжки його колег даремно шукати, бо вони, якщо взагалі існують, нікого не цікавлять в цій країні. Кожен сам визначає верхні і нижні границі власної гідності, але я подумала тоді, що саме такі хороші люди, люди-донори, своєю безглуздою жертвою перешкоджають загибелі вже й без того мертвого, стоять на варті комуністичних цінностей, вбраних в патріотичні гасла.

"Воно тобі заважає? - скажуть ще одні хороші люди, люди-примирителі, які ніби й згідні, що Карфаген має бути зруйнований (а околиці переорані і посипані сіллю для дезінфекції), але не люблять скандалів. - От Мідянка отримав премію, Москалець отримав, хіба це погано? Копійка людям. Воно тобі заважає?"

Мені заважає. Мені жаль. Мені стидно за всіх нас і вас. Як сказав мрець за життя, лауреат Шевченківської премії 1962-го року: за всіх скажу, за всіх переболію. Раптом мій встид передасться комусь іншому.