Таня Малярчук: Мир і мир

Ми, люди інтернету, не знаємо справжньої війни, тільки спостерігаємо за нею з усіх можливих ресурсів і ненавидимо. Нам здається, що ми її бачимо, може, навіть краще за тих, хто дійсно воює, а ненавидіти - наше сумне завдання, бо ми не можемо зробити нічого іншого. В інтернет-тилу щодня, щохвилини відбуваються криваві сутички думок і "мнєній", військові паради доказів і спростувань, крики відчаю і солодкий регіт зловтіхи. У кожного з нас вже є свої часом легкі, часом важчі бойові поранення, є знайомі, в яких є знайомі, в яких хтось загинув, ми ставимо себе на місце родичів, і наші серця розриваються від розпуки, бо те, що відчувають вони, людина у XXI столітті не повинна відчувати. Люди повинні вмирати від старості, важких хвороб і в автокатастрофах, а не так, під "Градами" чи прицілом снайпера, у всіх цих котлах, в яких досі вариться крутий бульйон нашого відчаю і глухого бажання помсти.

Ми ненавидимо Росію так, як українці всіх попередніх часів її не ненавиділи, бо наш досвід і наші причини плюсують і їхню трагедію. Наша ненависть тому така грандіозна, що увібрала в себе всі її попередні рівні. За Стуса і Аллу Горську, за УПА, за повні трупами підвали в анексованій Галичині 1941-го, за Сандармох, за Хвильового, за Голодомор, за УСРР, за Муравйова і Крути, за Валуєвські циркуляри, за Шевченка, за Запорозьку Січ 1775-го, за Мазепу і вирізаний Батурин, за вкрадене українське бароко і професорів Києво-Могилянської академії на службі Петра I.

Цей список можна було би поглибити аж до спаленого Андрієм Боголюбським Києва у 1169-му і розширити родинними історіями, тими, які найбільше болять, але і його вистачає, щоб усвідомити всю багаторівневість того, що ми відчуваємо. Наша ненависть прагне справедливості і крові не лише за нас, може, найменше за нас. Будь-які розмови про примирення і порозуміння ми сприймаємо як свідому зраду чи небезпечну легкодухість. Ми чуємо росіян, які кричать про криваву хунту і її карателів, і хочемо війни. Ми хочемо війни, бо наш ворог хоче миру.

Їхній мир і наш мир

Але їхній мир і наш мир - це два різні мири. Мир ворога вимагає відступити і здатися. Тобто це не мир, а ультиматум, замаскований під мир. Наш мир, якби про нього було дозволено говорити, мав би працювати у площині роботи з ненавистю, адже наша ненависть може виявитися замаскованою злістю на самих себе - за те, що у кожному з перелічених випадків насильства ми не змогли себе достойно захистити, що ми слабаки, вічні жертви, маса хитрих боягузів із частотою один герой на тисячу зрадників. Наш мир - це допустимість миру, який, хочемо ми того чи ні, все одно рано чи пізно настане. Це відмова від небезпечних узагальнень і спроба від’єднати Петра I від Сталіна, Сталіна від Путіна, а Путіна від Росії, бо Путін - це все-таки не Росія. І Лавров - не Росія. І російські найманці - не Росія. І росіяни, які прагнуть нашого зникнення, - не Росія. Принаймні не вся.

У нашій ненависті до Росії ми не хочемо бачити її інакшу, бо тоді ненависть ослабне і покаже, що насправді за нею ховається. Ця правда може бути моторошною і нестерпимо болючою, як, наприклад, та, що засновниками і першими керівниками проголошеної в Харкові соціалістичної України у 1917 році були не росіяни, а українці, інша справа, що більшість із них потім були розстріляні за "антирадянську діяльність". Так само Голодомор навряд чи творили в кожному окремому випадку зайшлі. А кожного Різдва не росіяни ходили до моєї бабусі перевіряти, чи є в печі Кутя, а свої, сусіди. Незліченні злочини Радянського Союзу, які так ніколи й не були доведені і засуджені в публічному судовому процесі, роблять його у наших очах відповідальним за абсолютно все-все, зручною відмовкою у небажанні оцінювати власну участь у тих подіях.

Можливість іншого майбутнього

Що буде, якщо подивитися на теперішню війну інакше - що вона не з Росією, а з путінською Росією? Що буде, якщо припустити можливість нормального співіснування з цією країною в майбутньому? Зараз навіть складно уявити собі щось подібне. На одній з нещодавніх дискусій, в якій, окрім мене, брали участь дві австрійські журналістки і один німецький історик, я сказала, що не вірю в демократичну Росію. В той момент я була переконана у своїх словах і зараз не виключаю, що, розмірковуючи, повторно дійду до того ж висновку. Але одночасно мені також стало соромно за сказане. Вже хоча би тому, що я не пророк.

Заявляючи щось подібне, я тільки зміцнюю ланцюг безкінечної ненависті і безкінечної війни. Так само могли думати наші прадіди, ще не так давно усією своєю суттю ненавидячи Польщу. І її було за що ненавидіти. Польський список мало чим ліпший за російський і не менш давній. Чи повірили б наші прадіди тоді, якби ми теперішні їм сказали, що поляки незабаром стануть нашими добрими друзями? Чи повірили б нам молоді американці, які у 1914-му році масово записувалися добровольцями і рвалися за океан "мочити проклятих німців", що колись Німеччина буде однією з їхніх улюблених туристичних маршрутів?

Люди, які хотіли війни

Перша світова війна взагалі дуже повчальна, і тільки диявол знає, як після неї ще взагалі були можливі якісь війни. Її музеї найстрашніші з усіх існуючих. Якщо оглядати виставлені експонати з кінця, йдучи від завершення війни до її початку, то спершу ви побачите найпотворніші каліцтва цього світу, людей без черепів, щелеп, рук і ніг, одні тулуби, в яких якимсь чудом ще пульсує життя, божевільних юнаків із застиглим жахом на обличчі і очима, які втратили здатність кліпати. Смерть - найкраще, що могло з ними статися.

А ближче до початку світлини каліцтв раптом змінюють урочисті велелюдні мітинги у центрі Відня, на яких заквітчані жінки і діти кутаються у плакати з військовою пропагандою. На плакатах тексти в дусі "Путін, введи війська". Ось вони - ті люди, які хотіли війни. Ось воно - місто, в якому заколотилась одна з найбільш кривавих масакр в історії людства. Чи пам’ятають про це всі ті мільйони щорічних гостей з цілої планети, обфотографовуючи Відень вздовж і впоперек і корчачи на тлі його розкішних палаців банальні гримаси для нащадків? Ні. Значить такий сценарій теж імовірний.

Наш мир - це воювати, не заперечуючи можливості миру, і бути готовими до нього, коли настане час.

Я дозволяю собі хотіти миру.