"Перон номер 17"

Горст Зельбігер ґрунтовно підготувався до своєї промови, яку він виголосив у середу, 19 жовтня, в 75-ту річницю початку депортації берлінських євреїв до концентраційних таборів. У німецькій столиці на меморіальні заходи, присвячені цій трагічній даті, зібрались відомі політичні діячі, в тому числі голова Бундестагу Норберт Ламмерт.

Свідок, що пережив жахи нацизму

Горст Зельбігер, якому зараз 88 років, знав особисто багатьох з тих людей, яких відправляли на смерть із 17-го перону залізничної станції Груневальд (Грюнвальд) у Берліні. Серед них були, в тому числі, і його близькі друзі та родичі. Зельбігеру і його сім'ї пощастило - їх не депортували і вони вижили. 

Уперше поїзд з депортованими з Берліна поїхав з вокзалу Груневальд 18 жовтня 1941 року. 1089 дітей, жінок і чоловіків відвезли того дня до Лодзі в Польщі. Загалом за час нацистського терору до концтаборів було відправлено 50 тисяч євреїв з Берліна. 

Готуючись до участі в пам'ятному заході, Горст Зельбігер відвідав Лодзь, місце призначення першого "транспортування на Схід". "І там знову нахлинули спогади, - розповідає він кореспондентові DW у своїй невеликій охайній квартирі в багатоповерховому будинку. - Неймовірно, з якою жорстокістю нацисти знищували в газових камерах ні в чому не винних людей".

Дорога смерті

Систематична депортація єврейського населення з Німеччини до Східної Європи почалася вже в жовтні 1941 року, тобто ще за кілька місяців до того, як 20 січня 1942 відбулася Ванзейська конференція, на якій було ретельно заплановано систематичне знищення євреїв.
В офіційних документах нацисти користувалися евфемізмами для опису масового транспортування людей, кажучи про "виселення" або "евакуацію". Насправді ж Німецька імперська залізниця везла людей на смерть: в гетто, трудові та концентраційні табори. Спочатку їх перевозили в старих залізничних вагонах, а згодом - у вагонах для перевезення худоби.

У кінці 1980-их на залізничній станції Груневальд на околиці Берліна був створений меморіал. Тут Горст Зельбігер і виголосив свою промову. "Перон номер 17 є для мене вокзалом, який поклав початок усім стражданням. Ми, діти, були розумнішими за дорослих. Ми знали ще в 1941-му, що євреїв будуть безжально винищувати". За його словами, у дорослих ще були ілюзії, тоді як діти, сам Горст Зельбігер, якому тоді було 13 років, і його шкільні товариші, вже давно бачили й знали, що євреїв регулярно депортують.

Рани на душі й на тілі

Горст Зельбігер народився в Берліні в 1928 році. Його мати не була єврейкою, але з волі батька його виховували відповідно до релігійних звичаїв. Він відвідував єврейську школу, поки її не закрили нацисти. У 1942 році Горста Зельбігера відправили на примусові роботи. У лютому 1943 року він був заарештований, але йому, як і його батькам, ледь вдалося уникнути депортації в Освенцим.

Після закінчення Другої світової війни настали роки життя в Німецькій Демократичній Республіці (НДР). Спочатку Горст Зельбігер брав участь у відновленні країни після війни. Однак згодом йому заборонили працювати в НДР і виключили з лав Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Тоді він втік до Західної Німеччини. Але і там він зрозумів, що нацизм ще не повністю викоренений. У 40 років Горст Зельбігер, з ранами на душі й тілі від пережитого, вийшов на пенсію.

Проти забуття

Уже багато років Горст Зельбігер розповідає сучасникам про минуле, виступає з лекціями. Він брав участь у створенні товариства самодопомоги для тих, хто пережив Голокост у дитячому віці, - Child Survivors Deutschland.

Чому особисто для нього важливо, щоб про минуле не забували? Горст Зельбігер пояснює це так: "61 особа з прізвищем Зельбігер були депортовані і загинули. А ще там була і моя перша велика любов. І всі ці люди кричать: "Розкажи про нас".
Саме це Горст Зельбігер і зробив у своїй промові, присвяченій 75-ій річниці перших депортацій з Берліна і жахам на 17-му пероні вокзалу Груневальда.

У кінці інтерв'ю DW Горст Зельбігер додав: "Якби я міг скликати своїх шкільних товаришів на зустріч, я обов'язково організував би її саме тут, на 17-му пероні".