Світлана Алексієвич: "Ми – суспільство жертв"

Авторку таких книжок, як "Цинкові хлопчики", "У війни не жіноче обличчя", "Чорнобильська молитва", добре знають у Німеччині. Книжки Світлани Алексієвич перекладають німецькою, видають та перевидають. Якийсь час вона жила та працювала в Німеччині, але згодом повернулася до Мінська. DW одна з першою привітала письменницю.

Deutsche Welle: Ваші відчуття, коли Ви дізналися, що нагороджені Премією миру, однією із найвідоміших у Німеччині? Багато з тих, хто її отримав, до слова, ставали лауреатами Нобелівської премії: Альберт Швейцер, Герман Гессе, Орхан Памук…

Світлана Алексієвич: Такі речі не сприймаєш особисто, це акт підтримки усім білорусам, які опинилися в такій ситуації. Звичайно, можна сказати, що ліберальний ривок задихнувся на всьому просторі СРСР – окрім Прибалтики, мабуть, - але в Білорусії це особливо моторошно. Люди сидять у в'язницях, когось, як мене, не друкують. Мені не дають виступати, зустрічатися з людьми, робиться все, аби мене замовчати. Мене нібито немає. Але саме такі речі – це підтримка, і не лише мене, а багатьох білорусів, які сьогодні живуть з відчуттям поразки.

DW: Але незважаючи на те, що в Білорусії вам доводиться нелегко, Ви все ж таки повернулися туди півтора роки тому…

- Це зрозуміло і по-людськи, і з точки зору письменницької. Доки мене не було тут, померли мої батько та мати. Вже сім років моїй онуці. Такий прекрасний вік! Ми з нею товаришуємо, вона називає мене Свєтою. Вчить мене сучасній техніці: "Ну як ти не розумієш?!". Ну, а що стосується літератури, адже я як письменниця працюю в такому жанрі, в якому треба жити серед народу, чути його голос. Для мене це "Час second-hand", і мені дуже важливо було почути, що змінилося, якими стали тенденції. Моє вухо – на вулиці. А отже для мене такого питання не було: де жити. Я поїду звідси, тільки якщо буде загроза для мого життя. А так я вдома.

DW: Жанр художньо-документальної прози рідкісний випадок у Ваших краях…

- Я би не сказала, що він – абсолютно новий для російської літератури або для білоруської. Була книжка Федорченко про Першу світову війну. Вона мала назву: "Народ на війні". Авторка працювала у шпиталі та записувала розмови з людьми. Потім були інші книжки: "Я з вогняного селища" Алєся Адамовича, Янкі Бриля та Володимира Колесника, "Блокадна книга" Адамовича та Даниїла Граніна. Тобто приклади є.

Що стосується того, чому я обрала саме цей жанр, - це простий жанр. Я світ сприймаю через голоси. Адже я виросла у білоруському селищі, а білоруське селище після війни – це були самі жінки. Я вчилася сприймати життя з жіночого голосу. Невипадково моя перша книжка - це книжка про жінок на війні. Мова йде про повітря нашого життя. Я жила у слов'янському селищі, де всі виговорюються, де вся біда (а ми люди бід та страждань) виноситься на вулицю, проговорюється…Це вище за тебе, цей жанр не лише тобі належить.

DW: Ви маєте якусь вищу мету? Деякі письменники бажають хоча б трохи змінити світ, зробити його кращим. А ви?

- Працюючи над циклом книжок про "червону людину", я хотіла створити енциклопедію нашого життя. Тому що комунізм – це вірусне захворювання, ніхто з нас не може сказати, що ми з ним розлучилися і воно більше не повернеться. Ні, воно проявиться в якихось інших формах, інших іпостасях. Ось я проїхала Росією, і знов навколо – відчуття несправедливості, очікування революції, бажання знов усе змінити, знов усе розділити. Дуже сильне бажання. І про це також моя книжка. Адже мова йде про унікальний досвід – кривавий, дуже страшний, що розбещує людську душу та підіймає її, і я хотіла сказати про це правду.

Ми – суспільство жертв, а кати зазвичай зникають. Мені вдалося знайти деяких: нехай також скажуть, пояснять свої мотиви…І вони пояснюють, ідейно пояснюють. Я розповіла в "Цинкових хлопчиках" про війну в Афганістані. Крокували на війну хороші хлопці, часто діти сільських вчителів, лікарів, які були виховані у вірі в комуністичні ідеали, а потім ставали вбивцями. В нас все настільки заплутано, добро та зло, все так перемішалося, що дуже важливо було про це говорити. Ми мало знаємо про себе, про своє минуле, ми навіть не проговорили його, ми його запакували. От німці змогли розібратися зі своїм минулим. Це зробили інтелектуали, змінивши масову свідомість. Ми ж цього не зробили.