Режисерка "Школи №3": Війна змінює все навкруги

Deutsche Welle: Перш ніж перейти до обговорення безпосередньо фільму, хотілося б дізнатися, як доля звела Вас з німецьким режисером Ґеорґом Жено (Georg Genoux)?

Єлизавета Сміт: Це взагалі цікава історія. Я поїхала з друзями-волонтерами на Донбас працювати над відновленням школи №3 в місті Миколаївка, що біля Слов'янська. Вона постраждала внаслідок бойових дій. Суть проекту полягала у тому, аби працювати там не замість місцевих жителів, а тільки разом з ними. Власне, все почалося зі шкільної постановки, присвяченої дню святого Миколая. Під час підготовки до свята ми і познайомилися з творцем майбутнього фільму. Нам потрібен був чоловік, який зможе виконати роль святого Миколая, адже діти дуже чекали його виходу. Ним і став Ґеорґ Жено, якому, до речі, не потрібна була борода, бо у нього була своя. Перш за все, для дітей це був не просто актор, а справжній німець. Цей вихід дуже вдало спрацював.

На Донбасі є чимало трагічних місць, які мають подібну історію. Чому саме події у цій школі в Миколаївці стали основою спочатку для театральної вистави, а вже потім фільму?

Це особисто зачепило людей, які туди приїхали. Ну і, звичайно, значну роль відіграли зустрічі з підлітками. Власне, контакт між нами це все і спричинив. Це були не просто зустрічі, після них ми стали дуже близькими друзями. Всі відчули це ще з першої поїздки. 

Наскільки відчутною є різниця між театральною виставою та кінофільмом? У чому вона полягає?

Вистава побудована на монологах дітей, де вони розповідають про предмети, без яких вони не поїхали б з Миколаївки. А взагалі, це такий симбіоз документального театру та документального кіно. Більшість монологів вистави увійшли й у фільм, але з'явилися і нові. Вони змонтовані так, що йдуть паралельно з розвитком життя дітей протягом року. Тому в фільмі можна побачити, як вони ростуть, змінюються. Візуальне рішення стрічки сконцентровано навколо конфлікту статичних монологів, вписаних у радянський вимір школи та живих емоцій підлітків, а також на конфлікті статичності монологу та камери, коли ми знімали життєві обставини.

Наскільки складно було працювалося з дітьми, які пережили жахіття війни? Чи вдалося Вам повністю розкрити їх?

Я не скажу, що спеціально намагалася їх розкрити. Для мене це були не просто діти, а особливі люди, кожна з яких є особистістю. Вони самі хотіли говорити. У них було велике бажання виговоритися. До того ж, вони навчили мене слухати. В процесі зйомок ми стали близькими друзями, тому складнощів ніяких не виникало. Ми разом переживали ці моменти. Діти, які пережили війну, допомогли нам співпереживати ті страшні події.

Цього запитання уникнути неможливо. Як у спектаклі так і у стрічці, хочеш чи ні, але виникає політична складова. Чи говорили діти, що на їхню думку стало причиною війни?

Так, ми говорили про війну, але паралельно з цим ми з командою вирішили не нав'язувати дітям власні думки про Майдан та причини війни. Всі діти мають різне ставлення до неї. Більшість з них просто повторювали сентенції своїх батьків. Наприклад, Влад Чумак вважає, що по місту стріляла українська армія. Причому він не впевнений у тому, правда це чи ні. Інший герой фільму товаришує з українським військовим. В фільмі все це чесно відображено. При цьому всі вони вважають, що війна зіпсувала стосунки між людьми. Але цей фільм не має політичного забарвлення.

А в чому взагалі полягає сенс цього фільму? На що "Школа №3", за вашим спільним задумом, повинна звертати увагу?

Головне, - що життя взагалі здатне перемагати наслідки війни. Вони ж такі самі підлітки, як у Києві, Чернігові чи Одесі, звідки я родом. Вони слухають таку ж музику, так само вдягаються, п'ють вино на даху та роблять інше, притаманне їхньому віку. Але вони відрізняються тим, що пройшли через війну, і ця обставина все загострює. Я особисто відчула, що війна змінює все навкруги. Під час процесу дорослішання ми стаємо серйознішими, відповідно, всі підліткові почуття притупляються. А от у них всі емоції дуже яскраві. І в цьому полягає головне питання.

А як, до речі, сприймали театральну виставу в Україні та за кордоном? Яку реакцію на фільм Ви очікуєте після показу його на "Берлінале"?

Це питання краще поставити Ґеорґу, оскільки він більше до цього причетний. Я займалася фільмом. Стрічку сприймали по-різному: в Києві це було по-своєму, у Львові по-іншому, але дуже боляче це сприймали саме на Сході України.

Важко уявити собі, яка буде реакція. Справа в тому, що сам фільм ще ніхто не бачив. Сподіваюся, глядачі відчують світло і тепло, яке випромінюють головні герої.