ООН: Мусимо нагадувати світу про конфлікт в Україні

Deutsche Welle: У минулому році гуманітарні організації, які працюють на Донбасі під егідою ООН, отримали лише 38 відсотків від необхідного обсягу фінансування. Як це відбилося на запланованих проектах?

Оснат Лубрані: Сума, яку ми вказували, - 187 мільйонів ​​доларів - ґрунтувалася на гуманітарних потребах України. Ідеться, як правило, про базові людські потреби: їжа, охорона здоров'я, вода, медикаменти, посттравматична допомога, протимінна діяльність. Звичайно, наші плани не стосуються всіх і кожного. Ми змушені розставляти пріоритети, говорити: є 3,5 мільйона осіб, яким потрібна допомога, і ми можемо допомогти 2,3 мільйона осіб. Ця цифра - результат методологічних оцінок, глибоких досліджень, які ми проводимо. На основі цих оцінок ми розробляємо проекти, щоб допомогти цим людям. Коли ми недоотримуємо необхідну суму, як це було в минулому році, ми просто переносимо частину проектів на наступний рік.

Але у Ваших документах є таке поняття як "критичні потреби" - я думав, що маються на увазі ті, які треба реалізувати будь-яку ціну. Зібрана Вами сума була недостатня і для них...

Це так. І люди, які не отримують ту допомогу, яку ми відносимо до критичної, дійсно опиняються у великій скруті. Але я навряд чи зможу навести Вам багато прикладів у світі, де б усі подібні плани гуманітарної допомоги були профінансовані на 100 відсотків. Середня цифра - 60-70 відсотків. У нашому випадку 38 процентів - це ще менше. Організації по всьому світу зараз намагаються зібрати на термінові гуманітарні потреби близько 22 мільярдів доларів. Те, що ми просимо зараз, - 0,7 відсотка від цієї суми. Ми не просимо нічого зайвого.

Коли ми недоотримуємо гроші, то знову проводимо ревізію наших планів і знову визначаємо пріоритети, виходячи з наявних ресурсів. Це постійний процес, у якому ми перебуваємо. Наприклад, спершу оцінюємо потреби людей, що живуть на самій лінії розмежування і страждають безпосередньо від бойових дій. Потім виділяємо конкретні пріоритетні групи, більш чутливі, наприклад, літніх людей.

Є сума, в якій ми впевнені заздалегідь. Наприклад, деякі донори вже підтвердили, що частина з 162 мільйонів доларів, які нам потрібні на 2019 рік, ми точно отримаємо. Далі починається класичний фандрейзинг: ми показуємо проблеми, обґрунтовуємо суму і намагаємося переконати людей, уряди, організації пожертвувати нам ці гроші. Пояснюємо їм, що якщо зберемо всю суму, то зможемо допомогти більшій кількості людей.

Міжнародні донори, звичайно ж, дивляться на свої бюджети і на ті кризи, які зараз відбуваються по всьому світу. Тому адвокація українських проблем - велика частина нашої роботи. Нам потрібно переконати тих, хто ухвалює рішення про виділення коштів, у тому, що у людей, які живуть на лінії зіткнення в Україні, все ще ціла купа невирішених проблем, від яких залежить їхнє життя. Цей конфлікт ніяк не закінчиться, і ми не можемо просто сказати: ОК, пройшло п'ять років, тепер ми просто йдемо.

Але деякі так і роблять. Кількість організацій-партнерів, зазначених у Вашому плані, скоротилася за рік із 45 до 43. Доводиться чути: у нас тут була екстрена місія, екстрена ситуація не може тривати п'ять років...

Але ж вона триває. Дійсно, у деяких місцях гуманітарні потреби знизилися. Наприклад, у наших попередніх планах потреба у продуктах харчування була набагато вищою. Ми насправді залучали спеціальну агенцію ООН - Всесвітню продовольчу програму - яка надала велику допомогу. Ця організація більше не працює в Україні - допомога із продуктами харчування тепер не в пріоритеті. Але в той же час зросли деякі інші потреби, і це слід пояснювати.

Наприклад, у перший-другий роки конфлікту люди все ще мали якісь заощадження - трохи грошей, відкладених на чорний день, речі, які можна було продати. Із роками ці заощадження закінчилися, і люди опиняються в набагато гіршій ситуації.

Це означає, що потреби в гуманітарній допомозі все-таки зростатимуть і Вам потрібно буде ще більше грошей?

Ні. Важлива частина нашої роботи полягає не тільки в задоволенні потреб, а й у їхньому зниженні - це пошук партнерів по відновленню, які би працювали з урядом України над більш довгостроковими проектами зі зменшення гуманітарних проблем.

Візьмемо, наприклад, ситуацію з мінами. Сотні кілометрів територій по обидва боки лінії розмежування  вкриті мінами й іншими вибухонебезпечними залишками війни. Ця проблема вимагає комплексного рішення: експертної, освітньої підтримки і, звичайно ж, участі держави. Але не можна ж просто чекати, поки можливості держави стануть достатніми для розмінування, поки держава дійде до цих місць. Тому гуманітарні організації паралельно ведуть свою роботу, наприклад, інформаційну, і співпрацюють з місцевою владою.

Більшість потреб, зазначених у Вашому плані, зосереджені на непідконтрольних українському урядові територіях. Водночас гуманітарні організації не перший рік скаржаться, що доступ до них ускладнений. Багатьох вигнали за межі "республік" ще три-чотири роки тому. Як Ви домовляєтеся із самопроголошеною владою?

Наша робота ґрунтується, у першу чергу, на гуманітарних принципах, на нашій незалежності. Ми не дозволяємо політиці втручатися у нашу роботу. Все, що ми робимо на непідконтрольній території, має дуже прагматичні цілі: бути впевненими, що допомога, яку ми доставляємо, потрапила за призначенням і що наш персонал захищений.

До цього року Ви визначали "зону конфлікту" як територію завширшки у п'ять кілометрів по обидва боки від лінії розмежування. 2019 року ширина збільшилася до 20 кілометрів. Це пов'язано з погіршенням ситуації у прилеглих районах?

Не зовсім. Ми визначаємо "лінію контакту" як найбільш небезпечну територію через обстріли, складнощі з переміщенням і неможливість отримати доступ до послуг. Саме по собі надання гуманітарної допомоги у цій зоні пов'язане з ризиком. Тому ми розширили межі території - так наші партнери зможуть, наприклад, створювати центри підтримки сімей, не наражаючи на небезпеку обстрілу ні населення, ні свій персонал. Це, у першу чергу, питання логістики і безпеки.

У Ваших прогнозах Ви вказуєте, що 1,1 мільйона осіб перетинають лінію розмежування щомісяця і що це число тільки зростає. З чим це пов'язано?

Є кілька причин. Наприклад, люди перетинають лінію розмежування, щоб знову побачитися з родичами, і це добре. Але безліч перетинів вимушені - вони пов'язані з отриманням статусу внутрішньо переміщені особи, люди перетинають лінію конфлікту, щоб отримати пенсії. І Ви, напевно, не гірше за мене знаєте, що перетин лінії зіткнення, особливо на Луганщині, - це жах. Цей напівзруйнований дерев'яний міст і люди на інвалідних візках - це просто лякає. За останній рік ми спостерігаємо деяке поліпшення, але досі ще не все зроблено для покращення свободи переміщення.

Ви маєте на увазі збільшення числа пунктів пропуску?

Так, і в цьому головна проблема. Ми знаємо, що це тема постійних переговорів. Як гуманітарна координаторка я бачу цю ситуацію, бачу страждання людей і хочу, щоб рішення було знайдене. Покращення є, але водночас 1,1 мільйона перетинів на місяць означає, що люди годинами чекають на холоді, на морозному вітрі, щоб перетнути цю лінію. Це до цих пір дуже складно.

Ви почали планувати гуманітарну роботу в Україні на два роки наперед, відштовхуючись від деяких базових прогнозів: наприклад, що число обстрілів буде знижуватися, а кількість перетинів лінії зіткнення - зростати. Чи означає це, що у найближчій перспективі Ви не бачите розв'язання українського конфлікту?

Перехід до дворічних планів - загальна практика. Це не означає, що ми не переглядаємо план щороку, і це не означає, що якщо завтра все зміниться, ми не переглянемо цей план. Ми не робимо прогнозів. Ми просто намагаємося планувати нашу роботу краще. Це не означає, що ми впевнені у тому, що конфлікт буде тривати ще два роки.

Якщо війна закінчиться завтра, чи довго ще працюватимуть гуманітарні місії в Україні?

Коли конфлікт закінчується, гуманітарні потреби знижуються відразу. На цьому етапі найважливішими стають зусилля по відновленню, реконструкції і розвитку. Сподіваюся, в Україні цей етап настане якомога швидше.