Вуличні газети

Менше проданих екземплярів і менше постійних робочих місць - ці сумні тенденції у сфері друкованої преси оминули мюнхенський журнал BISS чи гамбурзький Hinz&Kunzt. Обидва часописи дожили у 2013-му до двадцятирічного ювілею. Їх купують дедалі краще, тому й більше безпритульних знаходять тут роботу. Однак керівництво цих видань не впадає в ейфорію.

"Певною мірою це сумний ювілей, бо ми все ще існуємо", - каже Ґабріель Кох, яка займається маркетингом в Hinz&Kunzt і належить до правління Міжнародної мережі вуличних газет (International Network of Street Papers).

Окрім цих часописів, у Німеччині видаються ще близько 30 вуличних газет. Їх створюють для того, щоб безпритульні, продаючи, заробляли трохи грошей і, можливо, поверталися до нормального життя. Однак "нині на вулицях опиняється більше людей в усій Німеччині та всій Європі", констатує Ґабріель Кох, посилаючись на те, що продавати вуличні газети зголошується більше людей, ніж 20 років тому.

Пан Циммерман та інші історії

Директорка мюнхенського журналу BISS Гільдеґард Деннінґер охочіше розповідає про історії успіху, які з´являлися на сторінках її видання за минулі 20 років: "Наприклад, про нашого пана Циммермана, який довго був безхатченком, а зараз мешкає в кооперативній квартирі і працює екскурсоводом та продавцем у BISS, маючи постійну роботу понад десять років". За її словами, життя чоловіка повністю змінилося, в нього немає боргів. "Ми помітили, що таке стається тільки тоді, коли люди мають постійну роботу", - каже Деннінґер.

Серед близько сотні продавців журналу 41 - мають постійне місце роботи і мусять продавати певну кількість екземплярів. Інші співробітники вирішують самостійно, скільки вони хочуть продати. Від кожного журналу, який коштує 2,20 євро, вони отримують половину вартості. У гамбурзькому Hinz&Kunzt теж існують постійні робочі місця, а деякі колишні продавці працюють у відділі збуту. Щоправда, в написанні текстів для журналу безпритульні беруть мало участі.

Слово беруть професійні журналісти

У мюнхенському журналі BISS для дописів безпритульних існують дві сторінки. "Один лікар якось сказав: писання замінює деяким людям терапію, бо вони можуть описати те, що лежить на душі", - розповідає Гільдеґард Деннінґер. Рубрика, в якій дають висловитися безпритульним, зветься "Письмова майстерня". Решту текстів для журналу пишуть штатні журналісти. На початку 1990-х років, коли вуличні газети почали з´являтися в Німеччині за прикладом лондонського видання Big Issue (з англійської - "Велике питання"), це було інакше, додає професор соціальної роботи Вищої спеціальної школи в Ерфурті Рональд Луц.

Тоді газетні матеріали переважно писали безхатченки під керівництвом соціальних працівників та волонтерів. Але з часом редакційну роботу взяли на себе професійні журналісти. "Це пов´язано з тим, що на газети дедалі більше тисне ринкова конкуренція. Продається тільки те, що зроблено професійно", - пояснює професор Луц.

Додатки для смартфонів чи традиційні газети?

Окрім конкуренції з іншими мас-медіями, на вуличні газети, яких у світі нараховується близько 130, тисне інтернет. У Міжнародній мережі вуличних газет вже не раз гарячково дискутували, як пропонувати продукт віртуально і водночас зберегти принцип персонального продажу. У деяких країнах безпритульні вже намагалися пропонувати покупцям додатки для смартфонів, каже Ґабріель Кох із Hinz&Kunzt. Але водночас вона зауважує: "Ми зовсім не хочемо відмовлятися від того, щоб продавати на вулицях друковані газети. Ми тільки хочемо, щоб продавці мали в руках щось привабливе".

Та іноді вуличні продавці наштовхуються й на цілком "рукотворні" перешкоди. Власники великих торговельних центрів, як-то в Мюнхені, відмовляються пускати їх всередину, скаржиться Гільдеґард Деннінґер: "Ми роками це пробували і намагаємося домовитися знову і знову, але нас відштовхують."