Олена Стяжкіна: Обійми і торгівля

"Ми не повернемось… Ми ніколи-ніколи не повернемось… Там Сомалі. Там без майбутнього. Це назавжди. Назавжди ж? Так?"

"Ні. Не так", - кажу я. "Ні, не так. Ми обов'язково повернемось", - кажуть мені. Бо "ми не повернемось" - це і моя - оркестрована ледь живою надією - музика горя, його провідна тема, альфа й омега моєї не промовленої печалі.

Боляче

Наш тривалий відчай мовчить різними голосами. Ми соромимось бути слабкими. Та нам тепер й не можна. Чомусь здається, що поодинокий крик зневіри - це єдина прийнятна емоція, яку можна показати на люди.

Як діти… "Мамо, я ніколи-ніколи не зрозумію це рівняння, цього ігрека, затиснутого іксом. Я не зможу, не зможу. І математичка насварить мене, і всі будуть сміятися, що я такий дурний. Я ніколи-ніколи-ніколи не зможу це вирішити!"

Це "ми не повернемось… все назавжди?", яке виривається з горла й уходить у саме небо не ствердженням, а запитанням, яке треба, слід, необхідно тут і зараз швидко, точно і твердо спростувати, - наша історія про обійми. Про недолуге прохання допомоги, про небажання навішувати зайвого тягаря тим, кому й так не солодко, про любов і смерть, в якій ми всі і завжди абсолютно самотні.

Дорослі… Дорослі ніби не мають права сказати одне одному: "Заспокой мене… Обійми нашою спільною вірою. Дай вдихнути майбутнього, якого я так прагну. Набреши про безсмертя, яке так схоже на наше повернення. Поділися своєю силою і я зможу жити далі…".

Коли волонтерка, яка невтомно й невпинно всі місяці війни працює на перемогу, годуючи, рятуючи, вдягаючи наших військових і витягуючи з підвалів МГБ-гестапо наших окупованих, раптом каже: "Ми не повернемось, так? Не за нашого життя? Ми не прийдемо на могили наших близьких, бо це ж назавжди?", - я бачу як всі її запитальні знаки прорізають повітря, намагаючись долетіти до Того, хто відповість: "Ні, дитино моя, ні. Відчай - це гріх, але тобі трохи можна. Вже скоро, моя птаха, вже скоро…". І я обіймаю її, щоб разом з нею почути-прошепотіти це тихе й впевнене: "Вже скоро".

Чесно

Для декого з переселенців "неповернення" стало рішенням, прийнятим відповідально й остаточно. Воно є промовленим один раз, воно є позбавленим знаків запитання, воно існує як даність, як відповідь на "диво" і як відповідь на безмежний біль, що раз і назавжди розділив життя на "до" і "після".

Не знаю, чого більше. Бо про "диво" - відкриття себе нового, сильного, здатного на перетворення говорять і пишуть більше. В "диві" багато радості, впевненості й надії - пекарня, крамниця, ферма, перукарня, бібліотека, кіностудія, перевозки, агенції - все це про майбутнє, яке сталося в великій Україні і кличе за собою туди, де буде тільки добре.

Про безмежний біль - менше. Бо ми не маємо сили, щоб відчути за інших і за себе, як це - бути жертвою. Голодомор, ГУЛАГ, Голокост ніби повсякчас - повз свідомості чи поза нею, повсякчас - десь на периферії знання, від якого можна відгородитися простим заплющенням очей. Повз, повз, повз тисячі книг про Аушвіц й Бухенвальд, про Соловки, про поля, всіяні тілами померлих від голоду дітей.

Жан Амері писав, що коли кулак самопризначеного ката врізається тобі в обличчя, ти назавжди втрачаєш довіру до світу. З цього моменту світ більше ніколи не стане таким, яким він був раніше. Кулак в обличчя навічно перемагає віру в силу розуму і в силу людей. "Цю рану не загоїти, - писав Прімо Леві, - час її не лікує, і фурії, в існування яких ми змушені повірити, роблять роботу мучителів безстроковою, відмовляючи мученикам у спокої".

Світ ніколи більше не викликає довіри. Й багато з врятованих в'язнів концтаборів так і не змогли знайти в собі сили жити, ніби нічого не було. Прімо Леві, Тадеуш Боровський, Пауль Целан, Жан Амері… Зрештою, самі тільки спогади про те, як це - бути жертвою - наздогнали їх через роки й привели до самогубства.

Наші, що вони пережили тортури окупантів та зневіру від людей, які доносили й прислужувались окупаційній владі; наші, що вони пройшли через полон чи підвал, кажуть про себе чесно: "Я не повернуся. Там більше немає нічого, що я колись любив". Наші, що були катовані, живі. Вони - сильні. Вони - герої. Вони не торгують ненавистю. "Мій вибір з неповерненням - особистісний. Але ми переможемо, - кажуть вони. - І всім, чим зможу, я допоможу своїй землі. Однак жити там - не зможу. Просто не зможу".

Підло

Війна - це час загибелі всього, що є живим. Це час, коли смерть святкує свою силу. Війна вбиває не тільки тіло, а й душу. Збагачення на війні - це розповсюджений спосіб стати "живим мерцем". Торгівля "неповерненням" - ще не самий огидний та й не самий вигідний бізнес. Ним торгують голосно й потроху, набуваючи не стільки гроші, скільки репутацію "чистого, патріотичного, "не такого, як "ті".

Тканина цивілізації у роки війни злітає з людей швидко, вони самі не помічають, як стають середньовічними ярмарковими циркачами, що, розповідаючи про жахи неможливого до повернення регіону, жваво торгують "бородатими жінками", "страшними бандитами", "уродженими сифілітиками", "шахтарським бидлом", "божевільними, що хочуть повернутися". Їх не шкода, тому продають задешево - "рупь пучок", адже "повернутися до "тих" не можна, бо вони не виправні". Проте можна покласти "їх" всіх у фундамент власного образу - кришталевого й сяючого, такого, що будується без жодних зусиль, простим протиставленням, яке ще називається стигмою.

Одне питання могло б вщент розбити цей кришталевий шар: "А як же ви жили там до того?" Однак хто ж буде вводити у незручний стан прекрасну Василису, нагадуючи їй часи, коли вона була жабою? Та й "покупці" все більш невибагливі, простодушні. Вони радо слухають, щиро допомагають і теж почувають себе неочікувано хорошими, вищими за інших, особливо за "тих, горбатих". На шаманських жертвоприношеннях і середньовічних ярмарках ніхто не знає слів "соціальний расизм".

Коли ми переможемо, коли одні з нас повернуться, а інші - ні, торгівці "не такими" все одно залишаться при бізнесі. Сподіваюсь, що це буде не ярмарок, бо архаїка має піти разом із війною. Це буде сучасне піп-шоу, де споглядання за "не такими" приваблює лише поодиноких неврівноважених збоченців.