США-Росія

Коли влітку 2010 року президент Барак Обама проголосив "перезавантаження" відносин США та Росії, всі уявляли собі цей "reload" інакше. Спершу з тодішнім президентом Медведєвим відносини складалися начебто непогано. Сторони всіляко підкреслювали спільність інтересів у міжнародних конфліктах на кшталт Ірану, Північної Кореї чи Афганістану. А підписання нової угоди щодо заходів подальшого скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, у якій серед іншого йшлося про атомне роззброєння, стало реальним прикладом спільних стратегічних цілей.

Однак події останніх місяців затьмарили досягнуті компроміси. Хто спостерігав за Обамою та Путіним під час їхньої останньої зустрічі тет-а-тет у Північній Ірландії в рамках саміту Великої вісімки, той помітив явну напругу та зміну тональності між обома лідерами. А варто було американському президентові виступити з новою ініціативою з ядерного роззброєння, як президент Росії тут же відповів заперечно, що свідчить про глибоку недовіру та небажання відмовлятися від рецидиву великодержавності.

Взаємні шпильки

Без сумніву, тональність підвищилася не лише між Обамою та Путіним, але й між двома державами. Особливо останній скандал довкола колишнього співробітника ЦРУ Едварда Сноудена та його переховування від американських спецслужб в московському аеропорту нагадує експертові з питань Росії Метью Рожанськи з Фонду Карнегі за міжнародний мир риторику "холодної війни". "Кожна сторона робить усе, аби ушпильнути іншу. Динаміка, з якою це відбувається, нагадує часи "холодної війни". Однак з іншого боку, за лаштунками співпраця триває".

Це стосується, приміром, втілення нової угоди про озброєння, політики щодо Афганістану й Ірану і - особливо після терактів у Бостоні - співпраці в галузі безпеки. Незважаючи на велику кількість значиміших і менш значущих суперечок, у цих сферах, схоже, нічого не змінилося на робочому рівні. Це можна розглядати як збіг інтересів і цілком тверезий підхід до цього. Приміром, у випадку Північної Кореї обидві сторони дотримуються позиції, що непоширення ядерної зброї відповідає інтересам і американців, і росіян.

Справжнім каменем спотикання для російсько-американських відносин стала громадянська війна в Сирії. Ця країна залишається одним з небагатьох союзників Москви на Близькому Сході. З точки зору Путіна, позиція Росії щодо Сирії є питанням міжнародного престижу його держави. Якісь поступки - навіть на рівні переговорів - на його думку не повинні шкодити цьому іміджеві.

Гра м'язами

Великодержавні амбіції Росії проявляються не лише у випадку Сирії, але й на інших політичних теренах, каже Рожанськи. Росіяни не лише хочуть повернути собі колишній статус наддержави, але й "аби інші могутні країни, зокрема й китайці, визнавали їхню могутність". "Вони хочуть, аби їх сприймали всерйоз у всіх площинах - від політичної й економічної до військової та безпекової". Утім, навіть путінські вигравання м'язами не можуть приховати той факт, що нинішня Росія ні економічно, ні політично не є великою силою.

Але й США втратили роль "незамінної нації", як колись висловилася колишня очільниця Держдепартаменту США Мадлен Олбрайт. Війни в Іраку й Афганістані виснажили Штати. Президент Обама зробив з цього висновки для зовнішньополітичної стратегії країни. Америка нині діє, за його словами, "з другого ряду". Багато хто сприймає це як зволікання або й слабкість. А вигадані чи реальні суперники, зокрема Росія, використовують це як можливість для самоствердження.

Однак ризик повернення до ірраціональних моделей поведінки часів "холодної війни" не надто великий, вважає Метью Рожанськи. Навіть якщо Росія не упускає нагоди розіграти іранську карту, вона навряд чи допустить, аби в неї під боком з'явилася нова ядерна держава. Вашингтону слід більш гнучко реагувати на владні амбіції Кремля, але продовжувати співпрацю з Росією там, де це стосується життєво важливих інтересів обох сторін.