Берлінське вигнання

Маленька тендітна фігура, стильна коротка стрижка і доглянуте відкрите обличчя. Чорна футболка і темні брюки. Виділятися з натовпу 47-річній блондинці не можна: уже десять років Марина (ім'я змінено – ред.) живе у Німеччині нелегально, без дійсної візи і дозволу працювати. За вікном старого берлінського будинку похмуро. Не по-літньому холодний дощ все ніяк не припиняється. Марина, зіщулившись, вмощується у куточку на дивані, поряд з величезним плюшевим ведмедиком і починає свою розповідь.

Коли вона у 2000-му вперше приїхала до Берліна за кілька днів до Нового року, німецька столиця зустріла її морозами і снігом, згадує жінка. Тоді їй виповнилося 37 років, і вона вперше була за кордоном, адже у часи Радянського Союзу Марина працювала на одному з заводів оборонної промисловості на півдні України, а значить, була "невиїзною". Каже, у ті часи жилося їй досить непогано: молодий спеціаліст з військової радіотехніки заробляла більше середнього, могла безбідно утримувати сім'ю і щороку відпочивати на морі.

Нещаслива доля оборонної промисловості у незалежній Україні стала знаковою і для майбутнього Марини та її родини. Коли завод припинив своє існування, жінка змушена була забути про свою престижну спеціальність і піти працювати "звичайним продавцем побутової техніки". З кожним днем фінансовий стан сім'ї погіршувався, а розповіді знайомих все частіше наштовхували Марину на одну думку: "А чому б і мені не поїхати на якийсь рік за кордон і заробити трохи грошей? Адже донька потроху підростає, і незабаром потрібно буде десь її вчити…"

Перші випробування

Паспорт з туристичною візою на десять днів, 20 дойчмарок у кишені та адреса, за якою слід чекати у Берліні, - все, що було у Марини і її подруг по нещастю для початку "кар’єри" у Німеччині. У той час лише по цьому ж каналу у Берлін з Києва щодня прибували потягом десятки українських жінок, розповідає Марина. "Ні, страшно мені не було, - запевняє вона. – Я ж уже зріла жінка і нікуди б не поїхала, якби не була впевнена, що мені нічого не загрожує. Я знала, що їду не в гарем і не на панель, а на роботу в сім'ю".

От-тільки з сім'єю Марині, схоже, не пощастило: літня пара німців буквально знущалася над українкою, попередньо відібравши у неї паспорт, щоб вона не втекла. Щоправда, тікати Марині було нікуди. Німецькою мовою жінка не володіла, друзів і знайомих у Німеччині в неї не було. Першу зарплату – 600 марок – відразу довелося віддати посередниці, яка доставила її у німецьку сім'ю. "Їсти вони мені дозволяли лише те, що лежало на другій полиці у холодильнику: упаковка сиру, сирі курячі стегенця, які мені ніде і ніколи було приготувати, і два шматочки твердого сиру", - пригадує Марина. Розповідаючи про свої поневіряння, Марина помітно нервує, обіймає, притиснувши до грудей, свої коліна, ніби намагаючись відгородитися від усіх тих принижень, які їй довелося пережити. На щастя, працювала вона у цьому місці лише місяць. Марині вдалося зв’язатися з посередницею, яка знайшла їй інших працедавців.

Другий шанс

Пропрацювавши домогосподаркою ще майже рік в іншій родині, Марина нарешті розрахувалася з боргами в Україні і почала працювати "на вільних хлібах". У наступні роки вона зуміла вивчити мову і налагодити контакти з багатьма німецькими сім'ями, які не лише охоче користуються послугами Марини з прибирання квартир, а й довіряють їй найдорожче – своїх дітей. "Я працюю в інтелігентних сім'ях, і мені дуже подобається їхнє ставлення до дітей, - ділиться враженнями Марина. – Вони у німців – на першому місці".

Далеко від власної родини жінка переосмислила багато речей. Донька давно вже виросла і закінчила університет у Києві. Кілька разів дівчина навіть відвідувала маму у Німеччині. Лише переконавшись на власні очі, як тяжко мати заробляє гроші, донька зуміла по-справжньому оцінити ту допомогу, яку усі ці роки надавала своїй родині Марина. Здавалося б, можна вже повертатися додому, щоб нарешті побачити друзів і рідних, поїхати до Чорного моря, про яке так мріє Марина, і просто вперше за десять років відпочити тілом і душею. Утім, майбутнього для себе в Україні жінка не бачить.

"Робота завжди знайдеться"

"Тут я не можу дозволити собі стільки ж, як заможні люди у Німеччині, проте я відчуваю себе захищеною і можу нормально харчуватися, оплачувати своє помешкання і навіть тримати вдома улюблену домашню тваринку. За рівнем життя я на дві-три сходинки вище, ніж якби була в Україні". Робота у Німеччині завжди знайдеться, переконана Марина. Вона не розуміє, чому молоді німці часто сидять вдома і п'ють пиво, виправдовуючись тим, що немає роботи, чи ще гірше – тиняються в метро, випрошуючи у перехожих дрібні гроші.

Звичайно, жити, весь час побоюючись перевірки поліції, не зовсім комфортно, визнає Марина. Скористатися своїми правами, будучи нелегалом, іноді й зовсім неможливо. "Але почуття власної гідності я зберегла", - каже жінка. Коли люди поважають її і ставляться, як до рівні, вона не проти виконувати непрестижну в очах німців роботу. Про повернення додому українка намагається взагалі не думати: "Поки що мені тут добре. Дав би Бог здоров'я, і буде ще краще!" 

Автор: Тетяна Бондаренко
Редактор: Євген Тейзе