Інтерв'ю з лікарем із Слов’янська
21 червня 2014 р.Зі Слов’янськом вже кілька днів немає телефонного зв’язку. Але раптом чергова спроба DW додзвонитися до єдиного працюючого в місті медичного закладу стала вдалою. За ті декілька хвилин, які був наявний зв’язок, DW вдалося записати коротке інтерв’ю з виконуючим обов’язки головного лікаря Михайлом Андріяновим.
DW: Пане Михайле, скільки поранених до вас потрапляє?
Михайло Андріянов: Ми приймаємо постраждалих цілодобово, тільки за минулу добу (інтерв’ю записане 20 червня – Ред.), коли була чергова стрілянина в місті, у лікарню поступило 23 поранених людини. Як наслідок - чотири трупи, серед загиблих і хлопчик чотирьох років. Він потрапив до нас з численними проникаючими пораненнями голови. Його мати відразу загинула від куль під час обстрілу. А поранений хлопчик ще декілька годин пожив. В нас була так звана "кривава неділя", коли ми прийняли 25-26 поранених. Утім, я вам не можу сказати точної статистики. Ми підрахунки навіть не встигаємо проводити, медики зайняті наданням допомоги. Багато людей взагалі без документів потрапляють в лікарню. Ми навіть не знаємо точно, хто це. Просто фізично лікарі не встигають вести документацію.
Як працюють лікарі в темряві, якщо відсутнє електропостачання?
У лікарні, яка єдина ще працює в місті, якось електрики підключають додаткові тимчасові лінії. Якось працювали і на генераторі, тому світло час від часу буває. От наразі є, а за день можуть вимкнути. Коли не було світла, зрозуміло, що холодильники не працювали - через це пропало багато дуже цінних препаратів. Завдяки їм ми могли б врятувати комусь життя. Але ми були безсильні в темряві. У нашому колективі зараз продовжує працювати десь сотня людей. Вони ведуть прийом та цілодобово чергують. Деякі взагалі з лікарні не виходять, оскільки страшно йти додому під вибухами снарядів. Недавно вбило нашу старшу операційну медичну сестру.
В яких умовах живуть мешканці?
Немає води, немає газу. Електроенергії в місті немає вже більше двох тижнів. Люди якось застосовують ліхтарики та свічки. Люди ходять під бомбуваннями. Заробітної плати немає, пенсій немає (Слов’янськ відключений від казначейського забезпечення). А як я покину колектив? Як я залишу 70 чи 80 тисяч населення без нашої допомоги? Я - взагалі то заступник головного лікаря з експертизи і зараз змушений займатися лікувально-діагностичною роботою. Головного лікаря немає, міськздраву нема. Мені зараз 61 рік, з них я в медицині 38. Але я ніколи не готував себе до роботи воєнного лікаря і навіть думки такої не мав, що доведеться рятувати людей в умовах війни в Україні.
Як Ви вважаєте, чи скоро припиниться кровопролиття в Слов’янську? Наскільки реалістичні плани мирного врегулювання?
Це питання залишилося без відповіді. Зв’язок обірвався…