"Левіафан" Андрія Звягінцева: кон'юнктура чи шедевр?

Попри те, що фільм Андрія Звягінцева "Левіафан" про життя автослюсаря Миколи у маленькому містечку на березі Баренцового моря, а також про його боротьбу проти корумпованої системи, подивились ще далеко не всі росіяни, суспільна дискусія навколо фільму набирає обертів і стає дедалі гострішою. Присудження "Золотого глобусу" та "оскарівська" номінація тільки підливають олії в огонь. Режисера звинувачують у тому, що він захопився "чорнухою", образив Російську православну церкву, і, навіть, закликають його покаятись. Але є і зовсім протилежні думки: "Левіафан" називають шедевром, що абсолютно правильно ілюструє російську реальність, кінопортретом "маленької людини", гідного творів Гоголя та Достоєвського…

Deutsche Welle не змогла залишитись осторонь цієї дискусії та звернулась в першу чергу до професіоналів, які вже подивились "Левіафан".

Станіслав Говорухін: Реклама навпаки

Ось точка зору одного з найвідоміших радянських та російських кінорежисерів, голови комітету Держдуми РФ з питань культури Станіслава Ґоворухіна:

"Ну, що я можу сказати? Що в "Левіафані" йдеться про беззаконня й подекуди його коять люди, які перебувають у кабінетах з портретом президента? Ну, так ми в себе на "Народному фронті" говоримо про це більш жорстко.

Що стосується премії… Певним чином фільму, можливо, допоміг момент кон'юнктури , але перш за все "Левіафан" - це просто вдала стрічка. За кордоном в першу чергу затребувані фільми певної спрямованості. Просто показати нашу країну у поганому світлі, а наших людей - пияками та злочинцями, ще недостатньо для того, щоб дали премію. Фільм справді знятий на дуже високому професійному рівні.

Але в російському кіно гарних фільмів зараз дуже багато. І особисто я не поставив би "Левіафана" на перше місце. Навколо цієї стрічки ще до виходу на широкий загал створили ажіотаж. Була реклама навпаки - але вона виявилась дуже дієвою. Плюси перебільшені, про мінуси майже не згадують, але вони є. Повторюю: фільм гарний. І я без будь-яких вагань відніс би його до десятки кращих, але не на перше місце. А на перше поставив би "Ще один рік" Оксани Бичкової, потім - "Дві жінки" Віри Глаголєвої та "Білу, білу ніч" Раміля Салахутдінова. До речі, в "Білій ночі" ще більше "чорнухи", ніж в "Левіафані".

Андрій Плахов: Універсальна притча

Відомий російський кінокритик Андрій Плахов, який, до речі, свого часу на посаді голови так званої Конфліктної комісії Ради кінематографістів СРСР займався випуском на екрани фільмів, заборонених радянською цензурою, дотримується іншої думки:

"Андрій Звягінцев - це авторське кіно, що продовжує традицію Андрія Тарковського, та не має нічого спільного з "чорнухою", пияцтвом, матом і тому подібним. У нашого авторського кіно є така тенденція, в якій і справді дуже багато "чорнухи", але так само є чимало гарних фільмів, зроблених у цій стилістиці. Сучасна реальність насправді є доволі чорною, тому й бачення авторів виходить доволі жорстким. Але незалежно від якості цих фільмів можна сказати, що вони, зазвичай, не користуються великим успіхом за кордоном. Саме тому абсолютно неправі ті, хто каже, начебто Звягінцев та інші режисери, які працюють у цьому стилі, орієнтуються саме на західний успіх.

Звягінцев, безперечно, наслідує традицію Тарковського, одночасно трансформуючи її, наповнюючи драматизмом реальності. "Левіафан" - це абсолютно актуальний фільм про сучасну російську дійсність, не пригладжений, дуже жорсткий, дуже відвертий. Тут Звягінцев перемагає деяку метафізичність та абстрактність, які притаманні його попереднім картинам. Він зумів зняти соціальне, критичне та одночасно метафізичне й філософське кіно. У цій роботі з'явилась ще одна якість: я би визначив її як епічність, як якість великого фільму чи великого стилю. Тут є масштабність. Тому коли деякі критики запитують, на що витратили бюджет у 8 мільйонів доларів, мені це смішно чути. У фільмі відчувається подих великого кіно і великого стилю, а вони, в свою чергу, вимагають грошей.

Це фільм про систему, яка має більш глибоке коріння у російському суспільстві, аніж система, яка була створена Путіним. Фільм можна розглядати не лише в російському контексті, але й як універсальну притчу. Це, до речі, особливість всіх фільмів Звягінцева. Хоч режисер робить дуже серйозний крок у бік відображення російського життя, все одно "Левіафан" - фільм універсальний. Саме ця дивна якість відрізняє велике мистецтво від політичної кон'юнктури й від дрібних дискусій на злобу дня.

Звягінцев не дає однозначної відповіді, але це й не в його силах. Він дає лише певні націлювання, які кожен розшифровує по-своєму.