Та війна почалася для мене в прямому ефірі. 8 серпня 2008 року я вів у московській студії BBC програму "Ранок на Бі-бі-сі", коли стали надходити перші повідомлення пробої поблизу Цхінвалі. Пам'ятаю, я тоді для себе відзначив: "Вперше після Афганістану Москва посилає армію захоплювати територію іншої держави". А ще подумалося: "Путін дотримався обіцянки - дав так звану "асиметричну відповідь" на визнання незалежності Косова", те, що трапилося за півроку до того.
Помилки Заходу й висновки Москви
А ще через кілька місяців, після того, як Росія визнала "незалежність" Абхазії й Південної Осетії, а Захід з цим, по суті, змирився, я в товаристві інших російських гостей сидів на прощальному обіді з британським послом сером Тоні Брентоном. Пам'ятається, він запитав: "Що далі робитиме Кремль?". "Далі? Далі на черзі Крим", - відповів один з гостей, відомий російський політичний аналітик поміркованих поглядів. Наче в воду дивився.
Є прямий зв'язок між Цхінвалі-2008 і подіями 2014 року. Саме тоді, в 2008-му, США і Європейський Союз зробили можливими і захоплення Криму, і війну на сході України. Тут поворотним моментом стала відмова Німеччини та Франції дати Грузії й Україні "дорожню карту" вступу до НАТО на саміті Альянсу в Бухаресті навесні того ж 2008 року.
Я добре пам'ятаю, як сяяло обличчя тодішнього постійного представника Росії при НАТО Дмитра Рогозіна перед підсумковою прес-конференцією Володимира Путіна. "Все дуже добре!" - кинув він на ходу журналістам, прямуючи слідом за президентом. Путін абсолютно справедливо розцінив подвійне рішення Альянсу - пообіцяти Києву й Тбілісі вступ, але не назвати жодних конкретних термінів та етапів, - як фактичну відмову, ознаку слабкості й відсутності внутрішньої єдності серед союзників.
А коли вже й війна з Грузією залишилася без наслідків, в Кремлі зробили єдиний можливий логічний висновок: американці та європейці неофіційно змирилися з тим, що весь пострадянський простір - зона особливих інтересів Москви, сфера її ексклюзивного впливу.
Про це в річницю визнання Росією "незалежності" її південноосетинського й абхазького протекторатів знову заявив в інтерв'ю "Коммерсанту" прем'єр-міністр Медведєв: прийом Грузії в НАТО "може спровокувати страшний конфлікт". Тобто Грузія (й Україна), з точки зору Москви, не володіють повним суверенітетом і не мають права вибирати собі союзників до душі.
Цікаво, що на інтерв'ю Медведєва негайно відгукнувся телеграм-канал "Незигарь", який багато хто вважає рупором частини силовиків: мовляв, Медведєв десять років тому сильно вагався, а на введенні військ (а потім і на визнання "суверенітету" Абхазії і Південної Осетії) наполіг, насправді, тодішній прем'єр Путін. Якщо це справді так, то, виходить, Медведєв був останнім московським реалістом та ледь не провидцем, який спробував зупинити фактичну анексію грузинських територій. Не зупинив. Наслідки десять років потому очевидні.
Ізоляція за лінією окупації
По-перше, в серпні 2014 року Кремль, який звик до західної м'якотілості, виявився не готовим до санкцій, запроваджених США, ЄС і частиною їхніх союзників за інтервенцію на сході України (адже їхня реакція на Крим була досить м'якою, як свого часу на серпневу війну Росії з Грузією). Відтоді жодних серйозних ознак виходу Росії з ізоляції не спостерігається - незважаючи на саміти в Гельсінкі, візити окремих німецьких і французьких депутатів до Криму і роздуті бюджети RT, фабрик тролів та інших органів пропаганди.
По-друге, ні Абхазія, ні Південна Осетія не стали незалежними. Це - протекторати Російської Федерації, де і в політиці, і в економіці командує Кремль, російські військові й спецслужби. Їх визнали Нікарагуа, Венесуела, Науру й Сирія. Жоден з найближчих союзників Москви, навіть Олександр Лукашенко, цього не зробив.
Я був недавно на, як її називають в Тбілісі, "лінії окупації". Вона відокремлює Південну Осетію від Грузії. Колючий дріт, запустіння, зелені щити з написами російською та англійською про те, що тут проходить "державний кордон". Плюс високі спостережні вежі, напхані, мабуть, російської апаратурою електронної розвідки. Значна частина населення переїхала на російську територію. Це - мілітаризована пустеля, що оплачується - як і Абхазія, "ДНР", "ЛНР", операція в Сирії та Крим - з кишені російського платника податків. Тож джерела підвищення пенсійного віку, ПДВ та інших непрямих податків у певному сенсі там, у серпні 2008 року.
Як Путін дав Грузії національну ідею
По-третє, ось вже п'ять років, як виїхав з Грузії ненависний Путіну Міхеіл Саакашвілі. Частина його соратників у в'язниці, частина - в еміграції. Однак навіть начебто "конструктивно" налаштоване щодо Москви керівництво Бідзіна Іванішвілі нічого принципово не змінило в прозахідному курсі країни. Підтримка вступу в НАТО й Євросоюз там як і раніше приблизно 70-80 відсотків. Реформа армії, розпочата Саакашвілі, перетворила грузинські збройні сили в армію, що майже повністю відповідає стандартам НАТО.
Безвізовий режим та інші переваги Угоди про асоціацію з ЄС - наявні. Створена Саакашвілі некорумпована поліція, чиста й ефективна низова бюрократія, котра швидко обслуговує громадян, - теж. Є й злидні, і заклопотаність поступовим відродженням впливу "злодіїв в законі", і дедалі більше невдоволення політикою партії Іванішвілі "Грузинська мрія".
Але курс Тбілісі, в цілому, принципово не змінився. І рано чи пізно нові люди візьмуть там владу, і стануть з новою силою наполягати на вступі до Північноатлантичного альянсу. Просто тому, що серпень 2008 року дав більшій частині грузинського суспільства національну ідею - стати частиною Заходу. Що тоді зробить Кремль? Відправить танки в Тбілісі?
"Примушення до миру" і "бандерівці в Криму"
Можливо. Але чи отримає він тоді таку ж суспільну підтримку, як в 2008-му? Не впевнений. Не те, щоб люди в Росії визнали несправедливість політики Кремля. Просто вони заклопотані іншим, й імперська ейфорія дедалі частіше поступається місцем турботам про застій в економіці, корупцію й брак перспектив. Та й накладені в 2014 році санкції, що мають всі шанси розширитися, сильно обмежують можливості Кремля.
Нарешті, по-четверте. Саме тоді, в 2008-му, Росія остаточно перетворилася в країну суцільних евфемізмів. "Державні перевороти в Києві", "бандерівці в Криму", "іспанські авіадиспетчери", "російські відпускники в Донецьку" і "боротьба з тероризмом в Сирії" - всі вони родом з тої самої "операції з примушення до миру". А насправді - війни Росії проти Грузії.
Ці десять років безмежної брехні морально скалічили російське суспільство. І з наслідками цього росіяни будуть жити ще довго. В тому числі, і після того, як Грузія рано чи пізно вступить у НАТО.
Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, ведучий програм телеканалу "Дождь". Автор щотижневої колонки на DW.
Цей коментар є особистою думкою автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.